Слава ЗСУ!

- Що значить «звали»?!

- Ну… це здається очевидним… - пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом, і ледь не втратив рівновагу.

- Артур Дурко.

- Де ви мешкали, Артуре?

- На вулиці Пюсіна.

- Ким ви працювали?

- Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.

У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.

- Ви… Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!

- Зовсім трошки.

- Як це – «трошки»?

- Ну, я залазю наверх. Але, як ви самі можете догадатися, нікуди не стрибаю. Тобто я не спец по стрибках… Я просто залазю й гукаю на допомогу.

Вільям безуспішно спробував ухопитися за абсолютно гладеньку стіну.

- І яка допомога вам потрібна?

- Двадцятку маєте?

- А якщо ні, то ви, звісно, стрибнете?

- Ну, ясне діло, не те шоб так прямо візьму й стрибну. Не зовсім. Не в повній мірі. Але я наполягатиму на тому, що можу стрибнути. Ви розумієте мою тенденцію?..

Тепер будинок здавався Вільямові значно вищим, аніж тоді, коли він піднімався його сходами. А люди на бруківці – значно дрібнішими. Хоча він міг розібрати їхні обличчя. Наприклад, там уже були Старий Тхір Рон та його паршивий собака – їх завжди тягнуло до будь-якого безкоштовного видовища. Видно було й Домовину Генрі з плакатом «Дай жерти, бо харкну». І геть добре було видно черги екіпажів, котрі наразі паралізували вже півміста.

Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.

- От тіки не треба дивитися вниз, - сказав він. – То моя точка, ясно?

- Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, - заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. – А в чому ви фахівець, пане Дурку?

- Та верхолаз я. Роблю покрівлі…

- Артуре Дурку, злазь негайно!!!

Артур зиркнув униз.

- О ні, вони притягли мою жінку.

- Констебль Фіггімент каже! – далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового, - Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!

- Жінку й рогачем не перепреш, - розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.

- Я наступним разом твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!

Артур привітно помахав маленькій постаті.

- Три роки в щасливому шлюбі, - вимушено пояснив він. – Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.

- Невже, - промимрив Вільям, і негайно впав.

До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав – от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.

До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Гноббса, котрий споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя – а відтак, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Гноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.

- З вами все гаразд, - дещо розчаровано констатував капрал Гноббс.

- Дихати важко, - вичавив Вільям.

- Я міг би провести штучне дихання, - запропонував Гноббс.

М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.

- Все в порядку, капрале! – відрапортував він.

- Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики…

- Я здоровий, як бугай! – заволав Вільям.

- Я практикувався сам із собою…

- Здоровий, як слон!

- Цей Дурко постійно так робить, - змінив тему капрал. – Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто – в його віці так лазити водозливними трубами.

- Справді? – Вільям відчував у своєму шлунку пустоту.

- Хоча коли вам стало погано, то це була красота. Принаймні, з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було….

- Мені час їхати! – майже верескнув Вільям.

Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!

Але ж, подумав він раптом, так воно і є.

Пан Тюльпан ригнув.

- Шо далі? – спитався він.

Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорку.

- Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми – інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.