Слава ЗСУ!

- Ви, напевне, - спитав пан Шпилька, - тримаєте це для особливих відвідувачів?

- Для мене, пане, кожний відвідувач особливий!

- А оце, - втрутився пан Тюльпан, - ти називаєш гірчицею?

- Мої покупці, - почав пан Нудль, обережно задкуючи під захистом візочка, - справді називають це гірчицею. Але я…

- Люблю, мля, міцну гірчицю! – прорік Тюльпан.

- Але я називаю це супер-гірчицею! – завершив Нудль без жоднісінької паузи.

- Дві штуки, - коротко сказав пан Шпилька. При цьому він не зробив жодного натяку на порух до гаманця.

- За рахунок фірми! – вигукнув Нудль.

Одним ударом він знешкодив дві сосиски, довбанувши їх об край свого візка, обклав м’ясиво тістом і простягнув продукцію клієнтам.

Пан Шпилька прийняв як перепічки, так і горщика з гірчицею.

- Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі? – спитав він, коли парочка вже відійшла від торгової точки Нудля.

- Ну? – спитав пан Тюльпан.

- Сасіска в тєстє.

- І після цього вони там думають, шо в них якась ненаша мова? Та ти смієшся.

- Я вам не гуморист зі сцени, пане Тюльпане!

- Та я тільки подумав, шо, ну, зрозуміліше було б, якби вони називали їх «сасіскамі в іспєчьоннам хлєбє», - знітився пан Тюльпан. Намагаючись змінити тему, він відкусив шматок продукту Нудля.

- Ну і смак… – вичавив він із набитим ротом.

- «Сасіска», пане Тюльпане, їхньою мовою також означає певний орган тіла.

- Я так і думав... Мля…

Здалеку за ними спостерігав Нудль. На вулицях Анк-Морпорку не так уже й часто доводилось почути подібні вирази. Крім того, через акцент цих іноземців пан Нудль ніяк не міг второпати: чого їм так далася та «мля»?

Перед фасадом будівлі на Славномильній хвилювалась юрба, і то така, що дорожній рух уже було відтиснуто на узбіччя Брод-Вею. Вільям сприйняв ситуацію однозначно: якщо десь зібралась юрба, повинен бути й той, хто напише, чому.

В даному випадку причина була очевидна. На рівному карнизі четвертого поверху стояв, притиснувшись до стінки, чоловік, і заморожено дивився вниз.

Натовп унизу щосили намагався відвернути лихо. Щоправда, в Анк-Морпорку традиційно нікому і на думку не спадало відмовляти іншого від прийнятого рішення. Це  була правова держава, і вона поважала вибір кожного з громадян.

Проте саме тому кожен громадянин мав право давати поради іншим громадянам.

- Краще піди до Гільдії злодіїв! – надсаджувався невідомий у натовпі. – Шість поверхів, і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?

- Довкола палацу теж гарна плитка, - зауважив його сусід.

- Воно-бо так, - погодився перший промовець. – Але якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.

- То й що?

- Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?

- Вежа Мистецтв – теж непогано, - довірчо сказала якась жінка. – Майже дев’ятсот футів. А який краєвид…

- Авжеж, авжеж. Але також – зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не кращий час для роздумів, чи не так?

- Слухайте, я там маю цілого воза устриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? – обурювався якийсь візник. – Чого він просто собі не зійде з того карнизу?!

- Думає. Все ж таки це – серйозний життєвий крок.

Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.

- Зд’ров. Прийшов мене відмовити?

- Я… ну… - Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. – Я й гадки не мав…

- Май на увазі – я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.

- Еге ж… Е-е-е… Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? – промовив Вільям.

Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.

- Нащо?

- Ну… Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в грязюку, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, - пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. – Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.

- Яка ще стаття?

Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.

Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.

- То це і є та самісінька штука? – поцікавився він. – Як оголошення глашатая, тільки на папері?

- Саме так. Отже, як вас звали?