Слава ЗСУ!

-     Льох? – перепитав Отто. – Льохко!

Першими, роздумував Вільям дорогою до свого робочого місця, були гноми. З них глузували через їхню працелюбність та їхній зріст, однак вони не хапали зірок з неба[*] і процвітали. Потім прийшли тролі. Цим було дещо легше, оскільки мало хто наважувався кинути камінь в семифутову істоту, котра заіграшки могла відповісти цілою брилою. Потім, як чортики з табакерок, з гробів поз’являлися зомбі. Казна-звідки виникло кілька перевертнів. Швидко зростала і кількість ельфів, хоча їхня інтеграція в міську громаду почалась не дуже вдало – з огляду на кепський характер та репутацію істот, ще небезпечніших, ніж тролі (принаймні, троль не міг видертись по вашій нозі вам у штані!). Тепер у місті можна було зустріти практично всі раси.

Проте вампіри ніколи не робили подібних спроб. Вони були асоціальні – навіть серед своїх. Вони ніколи не вважали себе расою. Вони мали вкрай неприємний вигляд. І вони, поза всяким сумнівом, не мали жодного шансу на відкриття власних закладів громадського харчування.

Та тепер найрозумніші з них втямили, що єдиний спосіб отримати визнання інших рас – це перестати бути вампірами. Це була дуже висока ціна за соціальну адаптацію. Проте, мабуть, не така висока, як у випадку, коли тобі відтинають голову, а потім розвіюють попіл твого тіла. Все життя харчуватись погано просмаженими біфштексами під соусом тартар – це було ще не так погано в порівнянні з перспективою, за якої погано просмажити могли самого тебе[*].

-     І все ж таки нам слід ретельніше підбирати персонал, - вголос вимовив Вільям.

 З-за скрині з лінзою нарешті невпевнено з’явився Отто. Він був худим, блідим і носив овальні чорні окуляри. Його рука все ще стискала чорну стрічку – ніби талісман, яким ця стрічка, власне, й була. 

-     Не бійтесь, - сказала Сахариса.

-     Ми не кусаємось, - додав Вернигора.

-     Пане Вернигоро, вашим дотепам часом не вистачає смаку!

-     Головне, що я сам несмачний.

-     Фи не пошкодуєте, - сказав Отто. – Я цілком змінився, повірте. А чи мошна дізнаватись, що ми будемо знімайт?

-     Новини, - сказав Вільям.

-     Шчо є «новини»?

-     Новини… - почав Вільям. - Новини – це те, що ми пишемо в газеті.

-     Шо ви скажете ось про це, га? – почувся життєрадісний голос.

Вільям обернувся. З-поверх картонної коробки на нього дивилось до жаху знайоме обличчя.

-     Добридень, пане Завірюхо, - заспішив Вільям. – Сахарисо, чому б тобі не сходити до…

Він не встиг. Пан Завірюха належав до тієї когорти людей, що вважають найдотепнішим у світі винаходом надувну подушку, яку підкладають вам на крісло в розпал вечірки, щоб почути з-під ваших сідниць відповідний звук. Таку людину не спиниш якимось там крижаним виразом обличчя.

-     Я оце копав города і побачив таку смішну редьку! Моя дружина реготала страшенно, і я зразу подумав: той молодий пан з газети має це оцінити!

До відчаю Вільяма, він негайно поліз у коробку.

-     Пане Завірюхо, я не думаю, що…

Та рука відвідувача вже щось витягала з коробки.

-     Вам, дівчино, теж буде цікаво побачити!

Вільям заплющив очі.

Він почув, як Сахарисі перехопило дихання. А за мить вона вигукнула:

-     Неймовірно, як справжній!

Вільям розплющив очі.

-     Та це ж ніс, - видихнув він. – Редька у формі довгого обличчя з величезним носом!

-     Мені робити знімок? – спитав Отто.

-     Неодмінно! – радісно погодився Вільям. – Великий знімок пана Завірюхи та його редьки носовидної! Перше завдання!

Пан Завірюха просяяв.

-     Мо’, я збігаю додома та принесу ще й ту морквину? – спитав він.

-     Ні! – одночасно вигукнули Вільям та Вернигора.

-     Знімок прямо тепер? – спитав Отто.

-     Аякже, - відповів Вільям. – Що швидше ми відпустимо пана Завірюху, то швидше він знайде ще одну неймовірну городину, еге ж, пане Завірюхо? Що б це могло бути… Вухата квасоля? Буряк у формі картоплі? Цибуля з довгим волохатим язиком?

-     Тош робити знімок терміново? – уточнив Отто, кожним складом наголошуючи на палкому бажанні прислужитися.

-     Терміново, так!

-     Взагалі-то у мене там є одна брюква, котора ще не виросла, але я сильно надіюсь, шо… - почав Завірюха.

-     Будь ласка, тифитись сюди, пане Завірюхо, - сказав Отто.

Сховавшись за іконографом, він відкрив лінзу. Вільям побачив за склом очі готового до праці бісика. Вільною рукою Отто повільно здійняв причеплену до довгого держака клітку зі вгодованою сонною саламандрою і поклав пальця на гачок, що приводив у дію маленького молоточка – саме такого розміру, щоб удар по голові саламандри роздратував її.

---

  * Що, як усі погоджувались, було б для гномів складнувато.

  * Втім, ризику, якого зазнавав кожен, хто наважувався споживати біфштекси з анк-морпоркських боєнь, було достатньо для будь-якого шанувальника гострих відчуттів.