Слава ЗСУ!

Він обернувся і втупився у Вільяма, ніби дивуючись, що той усе ще тут.

-     Так? – спитав він.

-     Чому його високість був непритомний, ваша милосте?

Ваймз знизав плечима.

-     Виглядало так, ніби він намагався сісти верхи, а він же кульгав на одну ногу… Можливо, зірвався… Ні, не можу повірити, що я це кажу всерйоз. Так чи інакше, вам сказано досить, ясно?

-     Я б хотів, якщо ваша ласка, зробити ваш знімок, - переконливо попрохав Вільям.

-     Нащо?

Вільям думав швидко.

-     Це запевнить громадян, що ви знаходитесь на місці події й особисто тримаєте ситуацію під контролем. Мій іконографіст тут поруч – Отто!

-     О боги, це ж… - почав Ваймз.

-     Він має чорну стрічку, командоре, - прошепотів Морква.

Ваймз закотив очі.

-     Допрого ранку, - сказав Отто. – Не рухайтесь, будь ласка, на фас саме чудофа сфітлотінь.

Він поставив триногу, зазирнув в іконограф і підняв клітку з саламандрою.

-     Тифитись сюди…

Клац.

БАХ.

-     А-а-а!...

Перед ними повільно опускалася хмарка пилу. Всередині неї спіраллю падала чорна стрічка.

На якусь мить запала моторошна тиша. Потім Ваймз спитав:

-     Що це в біса було?

-     Думаю, занадто яскравий спалах, - сказав Вільям.

Тремтячою рукою він підняв маленьку картку, що стирчала з купки попелу, яка раніше звалась Отто Крикком.

-     «Не турбуйтесь», - прочитав він. – «З колишнім власником цієї картки стався незначний інцидент. Вам знадобиться крапля будь-чиєї крові, віник та совок».

-     Ну що ж. Кухні он там,  - сказав Ваймз. – Дайте йому ради. Не хотілося б, щоб мої люди рознесли його по всьому клятому палацу.

-     Останнє запитання, командоре. Ви не хотіли б сказати для преси, що коли хтось бачив щось підозріле, то про це варто повідомити вам?

-     У цьому місті? Та тоді весь мій штат тільки й робитиме, що прийматиме повідомлення. Головне – дивіться, що пишете, ось і все.

Двоє Вартових пішли геть. Морква, проходячи повз Вільяма, обдарував його блідою посмішкою.

Вільям старанно згріб Отто двома сторінками свого записника й пересипав попіл у сумку, в якій вампір носив своє обладнання. І тут йому раптом сяйнуло.

По-перше, він лишився сам (Отто, очевидно, можна було не рахувати). А по-друге, він мав дозвіл командора Ваймза пересуватись по палацу – якщо, звісно, фразу «кухні он там» можна було назвати «дозволом».

Вільям тямив у словах. Він завжди говорив правду, але це було не зовсім те саме, що завжди бути чесним.

Він підняв сумку й рушив іншими сходами до кухонь, звідки долинав невиразний гамір.

Слуги вештались туди й сюди з виглядом людей, котрі нічого не роблять, проте все одно отримують гроші. Вільям бочком наблизився до дівиці, що пхинькала в брудну хусточку.

-     Даруйте, дівчино, ви не дасте мені трохи крові… Хоча, може, зараз не час, - нервово додав він, коли вона з вереском кинулась геть.

-     Гей, що ти сказав нашій Рене? – гукнув якийсь кремезний чолов’яга, відпускаючи візочка з гарячими хлібцями.

-     Ви пекар? – спитав Вільям.

Чоловік підняв брови.

-     А на шо воно схоже?

-     Я бачу, на що воно схоже, - сказав Вільям.

Чоловік знову підняв брови, проте тепер у виразі його обличчя з’явилась дещиця поваги.

– Я поставив питання, - продовжив Вільям.

-     Взагалі-то я м’ясник, - сказав чоловік. – Пекар захворів. А ви хто такий, щоб ставити питання?

-     Мене послав командор Ваймз, - сказав Вільям.

Він був вражений легкістю, з якою правда перетворювалась на майже-брехню завдяки всього лише правильним формулюванням. Він відкрив записник.

- Я з «Часу». Чи ви…

-     Що, з газети? – спитав м’ясник.

-     Саме так. Чи ви…

-     Ха! Ви знаєте, що ви все перекрутили з найхолоднішою зимою? Вам слід було знати, що найгірша зима була в рік Мурахи, ось коли. Треба було спитати мене. Я б усе вам розказав.

-     А вас звати…

-     «Сідней Кленсі і син», 39 років, вулиця Довгосвинна, 11, постачальники найкращого корму для шляхетних котів і собак… Чого ви не записуєте? 

-     Правитель Ветерані їсть собачий корм?

-     Наскільки я чув, він взагалі майже нічого не їсть. А корм я постачаю для його пса. Найкращий продукт. Преміум. Ми, на Довгосвинній, 11, продаємо тільки найкраще – щодня з шостої ранку до…

-     Ах, пес. Звичайно, - сказав Вільям. – Гм.

Він оглянув довколишній натовп. Хтось із цих людей напевне міг би розповісти йому щось цікаве, а він теревенить із продавцем собачого корму. Втім…