Слава ЗСУ!

-     У вас не знайдеться шматочка сирого м’яса? – спитав він.

-     Для газети?

-     Так… У певному сенсі.

Вільям знайшов закутка подалі від метушні, й обережно видушив на невеличку сіру купку краплину крові зі шматочка свіжого м’яса. 

Пил грибом здійнявся вгору, перетворився на вир різнобарвних плямочок, став Отто Крикком.

-     Ну як? – сказав він. – Ох…

-     Гадаю, знімок вдався, - сказав Вільям. – О, твій піджак…

Рукав частково мав колір і вигляд килима, яким було застелено сходи у великій залі: стьмяніле та витерте синьо-червоне шитво.

-     Напефно, домішафся пил з килима, - сказав Отто. – Не хвилюйтесь. Так постійно буває. – Він понюхав рукав. – Сфіжий свинина? Дякую.

-     Це був собачий корм, - сказав правдолюб Вільям.

-     Собачий корм?

-     Так. Збирай свої причандали й ходім.

-     Собачий корм?

-     Це ж ти назвав його свіжою свининою. І потім, Правитель Ветерані любить свого собаку. І взагалі, не присікайся до мене – якщо таке ставатиметься постійно, тобі доведеться носити з собою аварійний запас крові! А доти тебе рятуватимуть підручними засобами.

-     Гм, афжеш, гаразд, в будь-якому разі дякую, - пробурмотів вампір, крокуючи за Вільямом. – Собачий корм, ох, лишенько… Куди ми тепер?

-     До Еліптичного кабінету – подивитися на місце нападу, - сказав Вільям. – Сподіваюсь, його не охороняє хтось розумний.

-     У нас будуть феликі проблеми.

-     Чому? – спитав Вільям.

Насправді він думав про те саме, але все ж таки: чому? Палац належав місту – ну, певною мірою. Варті могло не подобатись, що він тут нишпорить, але десь у глибині душі Вільям відчував, що неможливо правити містом, спираючись тільки на уподобання Варти. Можливо, Варті сподобалося б, щоб усі громадяни сиділи по домівках, тримаючи руки на столах. 

Двері до Еліптичного кабінету були відчинені. На варті стояв капрал Гноббс – якщо так можна було сказати про людину, що всією спиною навалилася на одну зі стін і зосереджено споглядала іншу. Він покурював самокрутку.

-     О, саме той, хто мені потрібен, - сказав Вільям.

Це була правда. Гноббс – це було краще, ніж він смів і сподіватися.

Самокрутка магічно зникла.

-     Справді? – прохрипів Гноббс, випускаючи з вух струмочки диму.

-     Авжеж. Я говорив з командором Ваймзом, і хотів би оглянути кімнату, де стався злочин.

Вільям покладав на це речення великі надії. Воно натякало на слова «він дав мені дозвіл», хоча насправді їх не містило.

Капрал Гноббс завагався, але раптом побачив записник. І Отто. Самокрутка знову з’явилась у нього в зубах.

-     Гей, та ви ж із тієї газети?

-     Саме так, - сказав Вільям. – Я подумав, що читачам цікаво буде дізнатися, як наша хоробра Варта працює в ці тяжкі часи.

Хирляві груди капрала Гноббса помітно випнулися.

-     Капрал Гноббі Гноббс, добродію, близько 34-х років, ношу форму приблизно з десятирічного віку, майже з пелюшків.

Вільям відчув, що повинен зробити вигляд, ніби записує.

-     Близько тридцяти чотирьох?

-     Наша матуся ніколи до пуття не зналась на цифрах, добродію. Вона завжди трохи плуталась у деталях, наша матуся.

-     А… - Вільям уважніше придивився до капрала. Того можна було назвати людиною хіба що тому, що він мав приблизно людську форму тіла, умів говорити й не був покритий шерстю. – З пелюшків? – почув він власний голос.

-     З дитячих пелюшків, добродію, - із докором сказав Гноббс.

-     Ви першим опинилися на місці злочину?

-     Останнім, добродію.

-     І ваше важливе завдання…

-     Нікого не пропускати в ці двері, добродію, - промовив капрал Гноббс, намагаючись прочитати Вільямові записи догори дригом. – «Гноббс» з двома «б», якщо можна. Просто жах, як усі помиляються в цьому місці. Що він робить з тією штукою?

-     Збирається зробити знімок видатного громадянина Анк-Морпорку, - пояснив Вільям, звільна спершись на одвірок.

Звичайно, це вже була брехня, проте оскільки вона була цілком очевидною, він вирішив на неї не зважати. Це було ніби сказати, що небо зелене.

Надутий гордістю капрал Гноббс вже майже злітав над підлогою. 

-     Можна буде взяти один знімок для матусі? – спитався він.

-     Будь ласка, посміхайт… - сказав Отто.

-     Я вже посміхаюсь!

-     Будь ласка, не посміхайт.

Клац. БАХ.

-     Ай-ай-ай-ай-ай…

Вампір, що кричить, завжди стає центром уваги. Вільям ковзнув до Еліптичного кабінету.

На підлозі просто за дверима він побачив намальований крейдою силует. Крейда була кольорова. Напевно, це зробив капрал Гноббс – тільки він міг домалювати силуетові люльку, а навколо нього зобразити квіточки та хмарки.