Слава ЗСУ!

Ваймз знову набрав вигляду статуї.

-     Ми могли б дістати цей малюнок протягом години, - сказав він.

-     Дякую. Командоре, хто править містом у даний момент?

-     Я простий нишпорка, - сказав Ваймз. – Мені таких речей не пояснюють. Але я припускаю, що буде обрано нового Патриція. Все це прописано в міському статуті.

-     Хто може розповісти про це більше? – спитав Вільям, подумки додавши: «Простий нишпорка», щоб я так жив!»

-     В першу чергу, пан Підступп, - сказав Ваймз, цього разу дозволивши собі усмішку. – Дуже корисна порада, правда? На все добре, пане де Ворде. Сержанте, будьте ласкаві провести пана де Ворда до виходу.

-     Я хотів би побачити Правителя Ветерані, - сказав Вільям.

-     Що?!

-     Це обґрунтоване прохання, ваша милосте.

-     Ні. По-перше, він досі непритомний. По-друге, він під арештом.

-     Невже ви не допускаєте до нього навіть адвоката?

-     Я гадаю, хлопче, його високості й без того досить проблем.

-     Тоді як щодо Тулумбаса? Він же не під арештом, чи не так?

Ваймз кинув погляд на сержанта Ангву, котра знизала плечима.

-     Гаразд. Це не протизаконно, і ми не можемо дозволити, щоб люди думали, що він мертвий, - сказав він.

Знявши з гачків латунно-шкіряну переговірну трубу, він завагався.

-     Сержанте, з тією проблемою вже розібралися? – спитав він, не звертаючи на Вільяма уваги.

-     Так, командоре. Переговірні труби тепер гарантовано відокремлені від пневмопошти.

-     Ви впевнені? Чули, що констебль Гостробік вчора втратив всі зуби?

-     Обіцяно, що це більше не повториться, командоре.

-     Очевидно, не повториться. У нього ж більше не залишилось зубів. Гаразд… - Ваймз підняв трубку, трохи потримав її на віддалі й заговорив у неї:

-     З’єднайте мене з в’язницею, будь ласка.

-     Гу-гу-гу?

-     Повторіть!

-     Гу?

-     Це Ваймз!

-     Бур-бур-бурурум?

Ваймз поклав трубку на місце й подивився на сержанта Ангву.

-     Ремонт ще триває, командоре, - сказала вона. – Труби підгризають щурі.

-     Щурі?!

-     Боюсь, так.

Ваймз загарчав і повернувся до Вільяма.

-     Сержант Ангва проведе вас до в’язниці, - сказав він.

Вільям нарешті опинився по інший бік дверей.

-     Ходімо, - сказала сержант.

-     Я добре тримався? – спитав Вільям.

-     Бачила гірше.

-     Даруйте за згадку про капрала Гноббса, але…

-     О, про це не хвилюйтесь, - сказала сержант Ангва. – Вашу спостережливість обговорюватиме все управління. Розумієте, пан Ваймз добрий до вас, бо ще не вирішив, що ви собою являєте. Просто будьте обережні, ось і все. 

-     Зате ви вже вирішили, що я собою являю, авжеж? – сказав Вільям.

-     Скажімо так: я не покладаюсь на перше враження. Дивіться під ноги.

Попереду нього вона прослідувала до підземелля. Вільям помітив (йому вистачило розуму не записувати), що внизу їх зустріли двоє Вартових. 

-     Вибачте, а тут завжди стоїть охорона? Я маю на увазі, камери ж і без того замкнені, чи не так?

-     Я чула, у вас працює вампір, - сказала сержант Ангва.

-     Отто? Ну, так. Ми не маємо упереджень на цей рахунок…

Сержант не відповіла. Натомість вона відкрила двері головного коридору й гукнула:

-     Відвідувач до пацієнтів, Ігорю.

-     Адну сікунду, сіржанте.

Кімната була освітлена моторошним мерехтливим синім світлом. На полицях уздовж однієї зі стін шикувались банки. Всередині деяких із них ворушились якісь створіння – дуже дивні створіння. Інші створіння просто плавали за склом. В кутку, на якомусь хитромудрому пристрої з мідних куль та скляних стержнів, шипіли блакитні іскри. Але головним об’єктом, що привернув Вільямову увагу, було величезне око.

Перш ніж він встиг закричати, перед оком з’явилась рука, і те, що він сприйняв був за гігантську зіницю, виявилось найбільшою з бачених ним лінз, що звисала на підвісці з лоба свого носія. Втім, цей факт не надто допоміг Вільямові знову відчути вологу в пересохлому від страху роті.

Одне око було вище за інше. Одне вухо – більше за друге. Обличчя являло собою мішанину швів. Але все це було ніщо в порівнянні зі скуйовдженою зачіскою; засмальцьоване чорне волосся Ігоря було, на манер деяких юних музикантів, начесане наперед, але мало таку довжину, що могло б залишити без ока якого-небудь ні в чому не винного перехожого. Втім, судячи з вигляду робочого місця Ігоря, він потім цілком міг би повернути те око на місце.