Слава ЗСУ!

-     І не видурюйте інформацію у моїх підлеглих.

-     І не пригощайте капрала Гноббса собачим кормом, - додала сержант Ангва. Вона обійшла Ваймза й зазирнула йому через плече. – «І правда зробить вась вільними»?

-     Одруківка, - коротко сказав Вільям. – Що мені ще не варто робити, командоре?

-     Просто не плутайтесь під ногами.

-     Я це собі запи… запам’ятаю, - сказав Вільям. – Але дозвольте поцікавитись: що я з цього матиму?

-     Я – командор Варти, і ввічливо вас прошу.

-     Це означає…

-     Що я можу попросити й неввічливо, пане де Ворде, – Ваймз зітхнув. – Послухайте, невже так важко зрозуміти мою позицію? Скоєно злочин. В Гільдіях неспокійно. Чули приказку про трьох гетьманів? Зараз їх сто три. А тим часом капітан Морква та ще купа людей, яких мені так не вистачає, мусять охороняти Еліптичний кабінет і службовців палацу – тобто в мене зв’язані руки на інших напрямках. І я мушу давати всьому цьому раду… водночас активно підтримуючи громадський порядок. Крім того, в моїй в’язниці знаходиться Ветерані. І Тулумбас…

-     Але хіба він – не жертва, командоре?

-     Його лікує один з моїх людей.

-     Тобто це не звичайний лікар?

Погляд Ваймза прикипів до записника.

-     Лікарі нашого міста – прекрасні люди, - рівно заговорив він, - і я не стерпів би, якби хтось написав про них щось погане. Просто так сталося, що один з моїх співробітників має… особливі навички.

-     Тобто може відрізнити зад від ліктя?

Ваймз виявився гарним учнем. Він промовчав з абсолютно незворушним виразом обличчя.

-     Дозвольте ще одне запитання? – спитав Вільям.

-     Наскільки я розумію, вас все одно не утримати.

-     Ви знайшли пса Правителя?

Знову – цілковита незворушність. Але тепер Вільямові видалося, що за цим обличчям закрутилися одразу десятки коліщат.

-     Пса? – перепитав Ваймз.

-     Здається, його звали Гав, - сказав Вільям.

Ваймз продовжував байдуже дивитись на нього.

-     Якщо не помиляюсь, тер’єр, - сказав Вільям.

Ваймз і оком не змигнув.

-     Чому з підлоги стирчала арбалетна стріла? – спитав Вільям. – Мені це здається незрозумілим, якщо тільки не припустити, що в кімнаті був хтось іще. Стріла сиділа глибоко, тож це був не рикошет. Стріляли у щось на підлозі. Можливо, у щось висотою з собаку?

На обличчі командора не ворухнувся жоден м’яз.

-     І потім – м’ятний запах у кабінеті, - продовжував Вільям. – Це була справжня загадка. І тоді я подумав: можливо, хтось не хотів би, щоб його вистежили за запахом? Можливо, цей хтось теж чув про вашого перевертня? Хіба фляжка м’ятної олії, розлита на долівку, не змішала б вам карти?

Ось воно – ледь помітний зблиск очей у ту мить, коли Ваймз кинув погляд на якісь папери перед собою. У вишеньку! – подумав Вільям[*]. 

Врешті-решт, ніби піфія, що промовляє тільки раз на рік, Ваймз сказав:

-     Я вам не довіряю, пане де Ворде. І щойно зрозумів, чому. Не лише з тієї причини, що ви спричиняєте проблеми. Розбиратися з проблемами – це моя робота, за це мені платять і через це я маю дозвіл на носіння обладунків. Але перед ким несете відповідальність ви? Я мушу відповідати за те, що роблю – хоча хай мені грець, якщо я наразі знаю, перед ким. Але ви? У мене складається враження, що ви вільні робити будь-які дурниці, які вам тільки заманеться!

-     Гадаю, я несу відповідальність перед правдою, ваша милосте.

-     Та невже? І як саме?

-     Даруйте?

-     Якщо ви збрешете, правда прийде і дасть вам ляпаса? Я вражений. Звичайні люди, як от я, несуть відповідальність перед іншими людьми. Навіть Ветерані постійно озирався… озирається на Гільдії. А ви – ви несете відповідальність перед Правдою! Яка краса. Де вона живе? Вона читає вашу газету?

-     Він, - сказала сержант Ангва. – Здається, є бог правди.

-     Навряд чи в нього велика паства, - відрубав Ваймз. - Крім хіба що нашого приятеля, – він знову втупився у Вільяма поверх своїх зчеплених пальців, і коліщатка знову закрутились.

-     Припустімо – лише припустімо – у вашому розпорядженні опинилося б зображення певного собаки, - заговорив він. – Ви могли б його надрукувати?

-     Йдеться про Гава, чи не так? – спитав Вільям.

-     Могли б чи ні?

-     Поза всяким сумнівом.

-     Нам було б цікаво дізнатися, чому він загавкав перед… пригодою, - сказав Ваймз.

-     І якби ви його розшукали, капрал Гноббс поспілкувався б із ним тою собачою мовою, еге ж? – спитав Вільям.

---

  * З виразом «В яблучко!» мешканці Анк-Морпорку на час описуваних подій знайомі ще не були.