знайди книгу для душі...
На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.
- Ігор – співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи{16}, - сказала сержант Ангва. – Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.
Вільям зауважив швидкий погляд, кинутий Ігорем на сержанта. Та додала:
- Пан Ваймз дозволив.
- Тоді прайдіць сюди, - сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. – Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворде. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.
- Чому він так дивно розмовляє? – спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.
- Намагається виглядати сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?
- Не таких, як цей! У нього два великих пальці на правій руці!
- Він з Убервальду, - сказала сержант. – Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне – не ручкайтеся з ними в грозу…
- Ось і ми, - сказав Ігор, кульгаючи назад. – До кого першого?
- Правитель Ветерані? – сказав Вільям.
- Він досі спиць, - сказав Ігор.
- Що, весь цей час?
- Не дивно. Такий удар па галаві…
Сержант Ангва голосно кашлянула.
- Я думав, він упав з коня, - сказав Вільям.
- Ну, так… І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, - сказав Ігор, позирнувши на Ангву.
Він повернув ключа у дверях.
Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.
- Він зовсім не прокидався? – спитав Вільям.
- Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.
- Я чув, він взагалі майже не спить, - сказав Вільям.
- Мабуць, каристаєця мажливістю, - сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.
Він відкрив наступну камеру.
Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив.
- Як наші справи? – спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливим для власника обличчя, сповненого швів.
- Е-е-е, ну, мені значно краще…
Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.
- Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, - сказала сержант Ангва. – Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.
Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.
- Ви син вельможного де Ворда, авжеж? – сказав Тулумбас. – Ви пишете той новинний листок.
- Так, - сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. – М-м-м. Кажуть, Правитель Ветерані вдарив вас кинджалом.
- Кажуть, - погодився клерк.
- Але ж ви все бачили на власні очі.
- Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відкрив двері, я зайшов до кімнати… І наступне, що я пам’ятаю – як я прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.
- Напевно, це було для вас шоком, - сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.
- Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, - палко сказав Тулумбас.
- Але у вас і голова забинтована, - сказав Вільям.
- Гадаю, я впав, коли… коли сталось те, що сталось.
О боги, подумав Вільям, та він же розгублений.
- Я глибоко переконаний, що це – якась помилка, - продовжував Тулумбас.
- Його високість був дуже заклопотаний?
- Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.
- Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?
- Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.
Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям…
- Чому ви вважаєте… - почав він, і тут його побоювання справдились.
- Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, - сказав Тулумбас. – Чи зобов’язаний?
- Ні, але…
- Сержанте!!! – заволав Тулумбас.
Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.
- Так? – сказала Ангва.
- Я завершив розмову з цим добродієм, - сказав Тулумбас. – І я стомлений.
Вільям зітхнув і сховав записник.
- Дякую, - сказав він. – Ви дуже допомогли.
Йдучи коридором, Вільям сказав:
16 Ігор – таке ім’я в романах Пратчетта носять усі штучні люди; ремінісценція на класичний сюжет про монстра доктора Франкенштейна.