Слава ЗСУ!

-     Офіційне пограбування? – повільно сказав пан Тюльпан.

-     О, то ви – гості нашого файного міста? – сказав грабіжник. – В такому разі, у вас сьогодні щасливий день, пане… тобто панове. Пограбування на суму всього в двадцять п’ять доларів дає вам гарантійний поліс від подальших вуличних пограбувань на цілих шість місяців! Плюс – пропозиція дійсна тільки цього тижня! – ви отримуєте чудовий набір кришталевих фужерів або шашличний набір, що стане предметом заздрощів усіх ваших друзів!

-     Тобто ви законні? – спитав пан Шпилька.

-     Які ще, мля, друзі? – спитав пан Тюльпан. 

-     Так, шановний. Правитель Ветерані вважає, що коли вже злочинність, так чи інакше, буде в місті завжди, то чому б їй не бути організованою?

Пан Тюльпан і пан Шпилька перезирнулись.

-     Законність - моє кредо, - знизуючи плечима, сказав пан Шпилька. – Прошу, пане Тюльпане.

-     Оскільки ви – новоприбулі, я можу запропонувати вам ознайомче пограбування на суму сто доларів, що дасть вам подальший імунітет на цілих двадцять чотири місяці, плюс флаєр на відвідання ресторану, а також комплексні знижки та ваучери на отримання розважальних послуг на загальну суму двадцять п’ять доларів у поточних цінах. Ваші сусіди оцінять…

Рука пана Тюльпана ніби розмазалась у повітрі. П’ятірня, схожа на в’язку бананів, ухопила грабіжника за шию і гримнула його головою об стіну.

-     На жаль, кредо пана Тюльпана – садизм, - сказав пан Шпилька, запалюючи сигарету.

Він підняв з землі фужери й узявся критично їх вивчати, у той час як за його спиною продовжували лунати звуки, якими зазвичай супроводжується процес перетворення м’яса на відбивну.

-     Тц-тц-тц… Дешеве скло, який там кришталь, - сказав він. – І кому можна вірити в наші дні? Просто серце крається.

Тіло грабіжника гупнуло об землю.

-     Думаю, я візьму шашличний набір, - сказав пан Тюльпан, переступаючи через тіло.

Він розірвав коробку й витяг з неї синьо-білого фартуха, якого уважно оглянув.

-     «Убий кухаря!», - вигукнув він, накидаючи його через голову. – Агов, це ж класний прикид. Мені таки треба завести якихось, мля, друзів, щоб мої шашлики стали предметом їхніх, мля, заздрощів. А як щодо тих ваучерів?

-     В таких штуках ніколи немає нічого хорошого, - сказав пан Шпилька. – Це просто спосіб впарювати товар, який нікому не потрібен. Ось… «Знижка на 25 % у «Капустяному замку» Фарбі!», - він відкинув буклет вбік.

-     Теж непогано, - сказав пан Тюльпан. – Він ще мав двадцятку при собі, тож ми, мля, у виграші.

-     І все ж я буду радий, коли ми покинемо це місто, - сказав пан Шпилька. – Воно надто збочене. Тільки шугнем одного дохляка.

-     Йоть! Ґуть!

Крики продавця газет дзвеніли над сутінковою площею, коли Вільям повертався на Осяйну вулицю. Торгівля, як він міг бачити, тривала успішно.

Лише випадково, проходячи повз одного з покупців, він помітив заголовок: «Жінка народила кобру».

Невже Сахариса самостійно зробила ще один випуск? Він підбіг до продавця.

Це не був «Час». Назва великим шрифтом – значно кращим, ніж зроблений гномами – проголошувала:

-     Що це?! – гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба що на кілька шарів бруду на обличчі.

-     Яке ще «це»?

-     Ось це ще «це»! – ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом лишило Вільяма дуже роздратованим. 

-     Не до мене, начальник. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.

-     «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!

-     Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?

-     Ще одна газета! – промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). – На Осяйній вулиці?!

Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати, і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси – це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик… маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?

І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».

Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.

З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Вернигори.

-     Там уже три верстати, - повідомив він. – Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!