Слава ЗСУ!

-     Чи й більше, - кивнув пан Тюльпан. – Пречудова робота. Я просто щасливий тримати її в руках. – Він із докором поглянув на пана Шпильку. – А ви хотіли використати це як важкий тупий предмет.

Він благоговійно поставив свічник на стіл і обережно протер його рукавом. А тоді з розвороту вперіщив жерця кулаком по голові. Той зі стогоном осів.

-     І таку річ вони, мля, тримали у звичайній шафі, – сказав він. – Чесне слово, хочеться плюватись!

-     Хочеш забрати? – спитав пан Шпилька, пхаючи одяг до торби.

-     Ха. Не сумніваюсь, що будь-який барига в цих місцях просто пустить його на переплавку. Я, мля, такого гріха на душу не візьму. Давай уже знайдемо того, мля, собаку і заберемось із цього болота. Воно мене реально пригнічує.

Вільям упав, очуняв і безтямно подивився на стелю.

Двома хвилинами пізніше на кухні з’явилась пані Секретова, озброєна лампою, коцюбою та, що найважливіше, бігуді у волоссі. Подібна комбінація гарантувала перемогу над будь-яким непроханим гостем, за винятком хіба що найсильніших натур.

-     Пане де Ворд! Що ви робите? Середина ночі!

Вільям підвівся і поглянув на відчинену шафу.

-     Даруйте, пані Секретова, я перекинув каструлі. Я все відшкодую. Але де ж терези?

-     Терези?!

-     Терези! Кухонні терези! Де вони?

-     Пане де Ворде, я…

-     Де бісові терези, пані Секретова? – у відчаї скрикнув Вільям.

-     Пане де Ворде! Що ви собі дозволяєте?

-     Пані Секретова, доля всього міста – на шальках терезів!

На зміну її гніву повільно приходила розгубленість.

-     На моїх терезах?

-     Так! Тобто – може опинитись!

-     Ну, гм… Взагалі-то вони на буфеті, за торбочкою з борошном. То ви кажете, доля всього міста?

-     Цілком можливо! – запхавши до кишені важкі мідні гирьки, Вільям відчув, як вони відтягли полу його куртки.

-     Візьміть-но старого мішка з-під картоплі, - порадила пані Секретова, геть збита з пантелику.

Вільям схопив мішка, повкидав усе туди і кинувся до дверей.

-     Що, і Академії, і річки? – нервово спитала господиня.

-     Саме так!

Пані Секретова зціпила вуста.

-     Не забудьте потім добре помити терези! – сказала вона йому в спину.

До кінця свого шляху Вільям помітно сповільнив ходу. Великі залізні терези плюс повний набір гирьок нести не так-то вже й легко.

Але ж у цьому й була вся суть, чи не так? Вага! Спочатку бігцем, а потім – усе повільнішим кроком він ніс свій тягар крізь холодну туманну ніч, доки не досягнув Осяйної вулиці.

В приміщенні «Сенсацій» ще світилося. Цікаво, скільки триває робочий день у тих, хто просто висмоктує тексти з пальця, подумав Вільям. Але його тема – реальна. І навіть має цілком пристойну вагу.

Він гамселив у двері, доки йому не відкрив хтось із гномів. Шокований гном побачив, як Вільям де Ворд, явно не при собі, рвонув повз нього всередину і кинув на стіл терези з гирями.

-     Будь ласка, підніміть пана Вернигору. Ми маємо підготувати новий випуск! І, даруйте, чи немає у вас десяти доларів?

Коли Вернигора – в нічній сорочці, проте в шоломі – з’явився в кімнаті, він далеко не одразу зрозумів, що відбувається.

-     Ні, десять доларів, - пояснював Вільям ошелешеним гномам. – Десять доларових монет. А не суму в десять доларів.

-     Навіщо?

-     Щоб побачити, скільки важать сімдесят тисяч!

-     Але у нас немає сімдесяти тисяч!

-     Послухайте, - терпляче сказав Вільям. – Вистачило б навіть однієї однодоларової монети. Десять монет просто дозволять отримати більшу точність, от і все. А далі я все вирахую.

Врешті-решт десять ретельно відібраних монет було надано зі спільної каси гномів, після чого старанно зважено. Відкривши чисту сторінку свого записника, Вільям занурився в несамовиті підрахунки. Гноми спостерігали за ним так, ніби він готувався до якогось алхімічного експерименту. Коли він нарешті підняв на них погляд, з його очей промінилося світло одкровення.

- Майже третина тонни, - сказав він. – Саме стільки важать сімдесят тисяч доларових монет. Гадаю, справді добрий кінь може підняти це і ще й вершника, але… Ветерані ходить з ціпком, ви його бачили. Йому знадобилася б ціла вічність, аби повантажити гроші, та й навіть тоді він не зміг би далеко заїхати. Ваймз, напевне, про це вже подумав. Він же сказав, що факти ненормальні.

Вернигора став перед рядами пеналів з літерами.

-     Чекаю команди, шеф, - сказав він.

-     Значить, так… - Вільям завагався. Йому були відомі факти, але що вони означали?