Слава ЗСУ!

-     Зробіть заголовок: «Хто підставив Правителя Ветерані?» Далі текст… е-е-е… - Вільям бачив, як руки гнома сновигають над скриньками зі шрифтом. – Е-е-е… гм… «Міська варта Анк-Морпорку розшукує як мінімум одного невідомого, що причетний до… до…»

-     Інциденту? – припустив Вернигора.

-     Ні. «…до замаху, що стався в палаці вранці у вівторок».

Вільям зачекав, доки гном впорається з набором. Читати, що набирає Вернигора, слідкуючи за рухами його рук, було все легше й легше: «в-і-в-п-о…»

-     Ви переплутали «п» із «т», -  сказав він.

-     О, точно. Вибач. Давай далі.

-     Гм… «Деякі докази дозволяють припустити, що, всупереч версії про напад Правителя Ветерані на його власного секретаря, Патрицій міг стати випадковим свідком злочину».

Руки гнома вихоплювали літеру за літерою. «в-и-п-а-д…»

Руки спинилися.

-     Ти впевнений, що все так і було? – спитав Вернигора.

-     Ні, але ця теорія нічим не гірша за будь-яку іншу, - відповів Вільям. – Срібло вантажили на коня не для втечі, а для того, щоб його знайшли. Хтось мав певний план, але план не спрацював. Принаймні, в цьому я впевнений точно. Гаразд… З абзацу: «Коня в стайні було навантажено третиною тонни монет, проте за станом здоров’я Патрицій…»

Один із гномів розпалив грубку. Другий витягав з верстата форми з попереднім випуском. Типографія поверталась до життя.

-     Тут десь вісім дюймів, плюс заголовок, - сказав Вернигора, коли Вільям закінчив. – Це не годиться. Не хочеш додати ще якихось матеріалів? Сахариса підготувала щось про бал у леді Селашіль, і є ще кілька коротких заміток.

Вільям позіхнув. Останніми днями він явно замало спав.

-     Додавайте, - сказав він.

-     Крім того, є семафорне повідомлення з Ланкру – прийшло, коли ти пішов додому, - сказав гном. – Довелося віддати 50 пенсів листоноші. Пам’ятаєш, ти по обіді надсилав запит? Про змій, – уточнив він, дивлячись на розгублене обличчя Вільяма.

Вільям пробіг повідомлення, ретельно записане на тонкому папері рівним почерком семафорографіста. Напевне, на той час це було найдивовижніше повідомлення, надіслане з допомогою нових технологій. Король Ланкру, схоже, добре засвоїв, що семафорні повідомлення оплачуються за кількістю слів.

«ЛАНКРІ НІКОЛИ ПОВТ НІКОЛИ ЖІНКИ НАРОДЖУВАЛИ ЗМІЙ КРАПКА НОВОНАРОДЖЕНІ ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВІЛЬЯМ ГІЙОМ ЙОЛАНТА КАРТЕР КАТАСТРОФА КРАПКА РУКИ НОГИ Є ЛУСКИ ОТРУТИ НЕМА КРАПКА»

-     Ха! Є! – вигукнув Вільям. – Дайте мені п’ять хвилин, і я зроблю з цього текст. Тоді й побачимо, чи здатен меч істини вразити дракона брехні.

Боддоні співчутливо подивився на нього.

-     Хіба не ти казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу? – спитав він.

-     Але ж це правда!

-     І де ж її взуття?

Вернигора кивнув гномам, що позіхали довкола:

-     Ідіть досипати, хлопці. Я все заверстаю.

Він спостерігав, як вони по черзі зникають у льосі. Потому сів, витягнув маленьку срібну коробочку й відкрив її.

-     Нюхнеш? – спитав він, простягаючи коробочку Вільямові. – Найкраще з усього, що ви, люди, винайшли. «Червоний підсушений Ватсона». Прочищає мізки на раз. Ні?

Вільям заперечно похитав головою.

-     Для чого вам все це потрібно, пане де Ворде? – спитав Вернигора, втягуючи кожною ніздрею гігантську дозу порошку.

-     Тобто?

-     Зверни увагу, я не хочу сказати, що ми цього не цінуємо, - сказав Вернигора. – Це приносить прибуток. Але ми отримуємо все менше замовлень. Схоже, всі до єдиної граверські майстерні вдарились у типографську справу. Все, чого ми досягли – це відкрили їм шлюз. Що ж, врешті-решт вони нас зроблять. За ними стоять великі гроші. Не побоюся зізнатись, що дехто з хлопців подумує все розпродати і повернутися до свинцевих шахт.

-     Ви не можете!

-     Даруй, - мовив Вернигора, - ти маєш на увазі, що ти цього не хотів би. Я тебе розумію. Але ми відклали дещо на чорний день. Тож із нами все буде гаразд. Насмілюсь також припустити, що ми могли б збути верстат. Тож дещиця грошей на дорогу додому у нас знайдеться. І, власне, це саме те, заради чого ми все це робили – гроші. А ти?

-     Я? Бо… - Вільям затнувся.

Правда полягала в тому, що він і не збирався щось робити. Власне, він взагалі не приймав жодних рішень. Просто одна подія непомітно вела до іншої, а потім з’явився вічно голодний верстат, що й зараз чекав на їхню працю. Ти так тяжко працював, щоб нагодувати його, а він вже за годину був так само голодний, тим часом як плоди твоїх зусиль врешті-решт потрапляли до кошика номер шість на подвір’ї Гаррі Сечі – і це був тільки початок бід. Нарешті у Вільяма з’явилась постійна робота – і що ж? Все, що він робив, було не реальніше за піщаний замок, збудований на лінії прибою.