Слава ЗСУ!

-     Ви одружуєтесь?

-     Ми б хотіли, - сказав Вернигора.

-     О… гм… вітаю, - промовив Вільям.

Він знав достатньо, щоб не згадувати про той факт, що обоє гномів виглядали як маленькі воїни-варвари з довгими бородами. В традиційному вбранні так виглядали вони всі[*].

Вернигора усміхнувся.

-     Не нервуйся так через батька, хлопче. Все змінюється з часом. Моя бабуся колись думала, що люди – це вид безшерстих ведмедів. Більше не думає.

-     І що ж змусило її перестати так думати?

-     Гадаю, її смерть.

Вернигора підвівся і поплескав Вільяма по плечу.

-     Давай, треба завершувати випуск. Мусимо почати друк, щойно прокинуться хлопці.

Коли Вільям повернувся, вже готувався сніданок, а на нього чекала пані Секретова. Її вуста були міцно стиснуті в ниточку, що свідчило про її внутрішнє кипіння.

-     Я змушена вимагати пояснень щодо подій минулої ночі, - заявила вона, перепиняючи йому шлях. – А також попередити вас про необхідність звільнити кімнату до кінця тижня, якщо ваша ласка.

Вільям був надто виснажений, щоб брехати.

-     Я хотів з’ясувати, скільки важать сімдесят тисяч доларів, - сказав він.

Обличчя господині перемінилося. Вона знала про походження Вільяма, оскільки належала до тих жінок, що дізнаються про такі речі дуже швидко. І зміни на її обличчі свідчили про певну внутрішню боротьбу, пов’язану з тим очевидним фактом, що сімдесят тисяч – це таки поважна сума.

-     Можливо, я трішечки погарячкувала, - кинула вона пробний камінь. – Ви з’ясували, скільки важать ті гроші?

-     Так, дякую.

-     Можливо, ви хотіли б залишити терези в себе на кілька днів, на випадок, якщо вам знадобиться зважити ще?

-     Гадаю, я вже зважив достатньо, пані Секретова, але все одно дякую.

-     Сніданок уже почався, пане де Ворде, проте… ну що ж, гадаю, цього разу я могла б зробити виняток.

За сніданком він отримав друге варене яйце. Це був рідкісний знак симпатії.

Решта пожильців уже занурились в активне обговорення останніх новин.

-     Я щиро вражений, - сказав пан Стельмах. – І як вони примудряються все це дізнаватись?

-     Тут мимоволі замислишся, скільки всього нам ще не повідомляють, - сказав пан Вітренко.

Вільям послухав ще трохи, але скоро не стримався.

-     Щось цікаве в газеті? – безневинно поцікавився він.

-     Жінка з Бриковницької вулиці стверджує, що її чоловіка викрали ельфи, - сказав пан Борошнюк, помахавши номером «Сенсацій». Заголовок чітко висвітлював тему:

МОГО ЧОЛОВІКА ВИКРАЛИ ЕЛЬФИ!

-     Це вигадка! – вигукнув Вільям.

-     Ні в якому разі, - сказав Борошнюк. – Тут є ім’я і адреса цієї пані, ось, будь ласка. Вони б не друкували цього, якби не мали підтверджень, чи не так?

Вільям зазирнув в газету.

-     Таж я знаю цю леді, - сказав він.

-     От бачите!

-     Саме вона минулого місяця заявляла, що її чоловіка викрала велика срібляста тарілка, яка спустилася з неба, - продовжував Вільям, котрий мав гарну пам'ять на подібні речі. Він тоді ледь не помістив цю дивовижу до свого новинного листа, але, на щастя, передумав. – А ви, пане Хилько, сказали, що ні для кого не секрет, що насправді її чоловік викрав себе сам – у компанії з леді на ймення Фло, котра до того працювала офіціанткою в шашличній Харги.

Пані Секретова обдарувала Вільяма промовистим поглядом, що чітко давав зрозуміти: справу про нічне викрадення кухонного начиння може бути порушено знову будь-якої миті, попри всі знаки уваги у вигляді варених яєць.

-     Я не в захваті від подібних розмов за столом, - холодно сказала вона.

-     Все просто, - сказав пан Стельмах. – Він, мабуть, повернувся.

-     Зі срібної тарілки чи від Фло? – спитав Вільям.

-     Пане де Ворде!

-     Я тільки спитав, - сказав Вільям. – О, до речі, тут написано і про розкриття пограбування ювелірної крамниці. Яка ганьба – грабіжником виявився Дункан «Це-Все-Я».

-     Той ще душогуб, судячи з усього, - сказав пан Вітренко. – Просто неймовірно, що Варта його не заарештувала.

-     Особливо коли врахувати, що він бігає до них щодня, - сказав Вільям.

-     Навіщо?

-     Щоденна пайка та ліжко на ніч, - сказав Вільям. – Розумієте, Дункан «Це-Все-Я» зізнається в усьому. Первородний гріх, убивства, дрібні крадіжки… Що завгодно. А коли його справи йдуть зовсім кепсько, він ще й просить за себе винагороду.

-     В такому разі, Вартові мусять щось із ним зробити, - сказала пані Секретова.

---

  * Як правило, про всякого гнома досі говорять «він», навіть коли це наречена на весіллі. Припускається, що десь глибоко під кольчугами молодят одне з них є дівчиною, і вони одне одного розпізнають. Проте в цілому гноми зазвичай не обговорюють питання статі – можливо, через скромність, можливо, тому, що воно не дуже їх цікавить, а швидше за все, з огляду на визнання ними тієї думки, що коли двоє гномів вирішують що-небудь робити разом, то це є цілком і винятково їхньою власною справою.