Слава ЗСУ!

-     Наскільки мені відомо, зазвичай вони дають йому чашку чаю, - сказав Вільям. Він помовчав і ризикнув: - А в іншій газеті було щось цікаве?

-     О, вони все намагаються довести, що Ветерані ні в чому не винен, - сказав пан Борошнюк. – А король Ланкру стверджує, що жінки в його країні не народжують змій.

-     А що ж йому ще робити, авжеж? – вставила пані Секретова.

-     Ветерані точно щось накоїв, - сказав пан Вітренко. – Інакше з якого б дива він завжди допомагав цим нишпоркам із Варти? Ні в чому не винні люди так не чинять, на мою скромну думку[*].

-     Мені здається, існує достатньо підстав сумніватися в його провині, - сказав Вільям.

-     Та що ви, - сказав пан Вітренко таким тоном, що стало зрозуміло: Вільямову думку він вважає відчутно скромнішою за свою. – В будь-якому разі, наскільки я розумію, сьогодні відбудуться збори Гільдій, – він зневажливо форкнув. – Настав час змін. По щирості, нам не завадив би лідер, котрий трохи більше дослухається до думки пересічних громадян.

Вільям зиркнув на пана Довгошахта, гнома, що мирно нарізав грінку на дрібні брусочки. Можливо, той нічого не помітив. Можливо, тут і нічого було помічати, а Вільям просто став надто чутливим. Але роки спілкування з вельможним де Вордом таки розвинули в ньому слух на деякі речі. Досвід підказував, що фрази на кшталт «думка пересічних громадян», самі по собі безневинні й достойні, іноді використовуються для наказу дати комусь батогів.

-     Що ви маєте на увазі? – спитав Вільям.

-     Місто стало… завеликим, - сказав пан Вітренко. – За старих часів браму тримали на замку, а не відчиняли всім і кожному, і громадяни могли не замикати свої домівки.

-     Та й нічого було у нас красти, - сказав пан Стельмах.

-     Це правда. Зараз грошей у місті значно більше, - підтвердив пан Хилько.

-     Але не всі вони тут лишаються, - сказав пан Вітренко.

Це теж було правдою. Грошові перекази заробітчан були головною експортною статтею міста, а головними заробітчанами завжди були саме гноми. Вільям, щоправда, знав, що більша частина цих грошей знову поверталася до міста, тому що гноми воліли отоварюватись у найкращих гномських ремісників, а найкращі гномські ремісники в ці дні здебільшого працювали саме в Анк-Морпорку. І вони теж надсилали гроші додому. Хвиля золотих монет перекочувалася до міста й від нього, завмираючи вкрай рідко, проте це турбувало всіх міських Вітренків.

Пан Довгошахт узяв варене яйце і спокійно вставив його в спеціальну склянку.

-     В місті забагато народу, - повторив пан Вітренко. – Я нічого не маю проти… чужинців, боги свідки, але Ветерані дозволив цьому зайти надто далеко. Всім ясно, що нам потрібен хтось, готовий повестися трохи жорсткіше.

Пролунав металевий звук. Пан Довгошахт, продовжуючи уважно споглядати яйце, нахилився і витяг зі своєї торби невеличку, але дуже сокиристу з вигляду сокирку. Все ще дивлячись на яйце так, ніби воно мало ось-ось кинутись навтьоки, він повільно відхилився назад, на мить завмер – і раптом лезо його сокири розмазалось у повітрі срібною дугою.

Верхівка яйця безгучно злетіла в повітря, крутнулася на висоті кількох футів і впала поруч зі склянкою.

Пан Довгошахт кивнув сам до себе, а тоді подивився на зблідлі обличчя оточуючих.

-     Даруйте, - сказав він. – Я щось пропустив?

Після цього, як висловилась би Сахариса, загальна розмова зім’ялася.

Вільям придбав собі випуск «Сенсацій» дорогою на Осяйну і, вже не вперше, замислився, хто ж туди пише. Він би так не зумів, це однозначно. Якось, коли в місті не відбувалось нічого цікавого, він спробував заради експерименту вигадати кілька безневинних абзаців, але з’ясував, що це значно важче, ніж здається. Як він не намагався, йому так і не вдалося перемогти власні здоровий глузд та інтелект. До того ж, брехати було Неправильно.

Він із сумом зауважив, що в «Сенсаціях» використали й історію про собаку, котрий вміє розмовляти. О, і ще одну, якої він раніше не чув: ночами довкола шпилів Невидної Академії ширяє дивна істота. «ЛЮДИНА-МЕТЕЛИК?» - кричав заголовок. Дурниця-брехенька, подумав Вільям.

Що його найбільше вражало у великому журі з «Апартаментів» пані Секретової – якщо про їхню специфіку взагалі варто було розмірковувати – так це те, що заперечення подібних дурниць для них слугувало б лише доказом правдивості. Адже хіба хтось став би заперечувати те, чого й так не існує?

Вільям зрізав шлях через стайні на Ручайному провулку. Як і вулиця Осяйна, Ручайний провулок існував лише для того, щоб нетрі міста теж мали адреси. Як правило, до цієї місцини ви потрапляли, лише перетинаючи її дорогою до чогось цікавішого. На самому ж провулку можна було побачити тільки напівсліпі стіни складських приміщень, напіврозвалені повітки та – увага! – «Прокатні стайні Гобсона».

---

  * Найкраще описати пана Вітренка можна так. Уявіть собі, що ви – на нараді. Ви б хотіли піти якомога раніше. Всі інші – теж. Все одно обговорювати особливо нічого. І ось у мить, коли кожен вже бачить на обрії власні Дуже Важливі Справи та складає папери, лунає голос: «Якщо можна, пане голово, ще одне невеличке питання…» І жахливе здерев’яніння в животі переконує вас, що нарада неминуче триватиме ще вдвічі довше, ніж вона вже триває – з численними посиланнями на те, що обговорювалося на всіх попередніх нарадах. Так ось: людина, через котру все це сталося, і котра сидить на своєму місці з тупим виразом безмежної відданості корпоративним інтересам, ідеально близька до образу пана Вітренка. А ще однією характерною рисою Вітренків світу цього є зворот «на мою скромну думку», котрий, як їм здається, додає ваги їхнім судженням, хоча насправді він лише означає: «Вислухайте нецікаву й не потрібну вам думку істоти, що має тактовності не більше, ніж болотяна ряска».