Слава ЗСУ!

-     На кого мені виписувати чек? – спитав Вільям.

Відповіді не було. Він трохи почекав, після чого дозволив собі переміститися так, щоб бачити територію за мішками. З мішків чулося шарудіння. Мабуть, щурі, подумав він: людина у жоден із цих мішків не помістилася б.

Кость був той іще клієнт.

За деякий час після того, як Вільям пішов, непомітно роззираючись на всі боки, якийсь служник стаєнь підкотив до мішків візка і почав вантажити мішки на нього.

Один з мішків сказав:

-     Поклади мене, шановний.

Служник випустив мішка з рук, після чого обережно його відкрив.

Звідти, обтрушуючись від соломи, вибрався невеликий тер’єроподібний пес.

Пан Гобсон ніколи не прагнув бачити на своїх стайнях робітників з аналітичним складом розуму. За 50 пенсів на день (плюс крадений овес) він їх і не мав.

Служник подивився на пса круглими очима.

-     Це ти сказав? – спитав він.

-     Звісно, ні, - відповів пес. – Собаки не розмовляють. Ти що, зовсім ідіот? З тебе знущаються. Маю для дурника дір-рку від бублика!

-     Тобто оті, як його, черевомовці? Як я бачив у концерті?

-     Молоток. Так і думай.

Служник роззирнувся довкола.

-     Це твої жарти, Томе?

-     Точно, це я, Том, - сказав пес. – Я цей тр-рюк вичитав в одній книзі. І тепер говорю замість цього маленького німого песика.

-     Ти шо, навчився читати й нічо мені не сказав?

-     Там були картинки, - швидко сказав пес. – Як тримати язика, і зуби, і все таке. Стр-рашенно легко навчитися. А тепер хороший песик піде у своїх справах…

Собака обережно позадкував до дверей.

-     Пр-ридурки, - здавалось, промимрив він. – Має зайвий палець на руці – і вже думає, що воно вінець твор-ріння!

І зник.

-     Як це працюватиме? – спитала Сахариса, намагаючись виглядати глибокодумною. Значно краще було сконцентруватися на чомусь розумному, ніж знов і знов думати про можливе повернення тих двох дивних людей.

-     Повільно, - пробурмотів Вернигора, порпаючись у верстаті. – Отто, ти розумієш, що нам тепер доведеться значно довше друкувати кожну шпальту?

-     Ви хотіф колір, ви маєте колір, - роздратовано відповів Отто. – Ви не казали, що хочете швидкість.

Сахариса подивилась на експериментальний іконограф. Зараз у кольорі робилася більшість знімків. Чорно-білим працювали тільки найдешевші бісики (хоча Отто й наполягав, що чорно-білі знімки є «мистецтфом самі по собі»). Але друкувати в кольорі…

На краю іконографа сиділи четверо бісиків. Вони пускали по колу крихітну самокрутку і з цікавістю спостерігали за роботою верстата. Троє з них носили кольорові окуляри – червоні, сині та жовті.

-     А зелених немає, - вголос сказала Сахариса. – Тобто… Якщо якийсь предмет зеленого кольору – правильно? – Гутрі бачить синє і зафарбовує цю частину платівки синім (один з бісиків помахав їй рукою), а Антон бачить жовте, і фарбує відповідно, а коли це все проходить через верстат…

-     …дуже, дуже повільно, - бурмотів Вернигора. – Швидше було б просто обійти місто і переповісти новини в кожному домі…

Сахариса подивилась на пробні шпальти з матеріалом про нещодавню пожежу. Пожежа виглядала як справжня: і червоно-жовтогаряче полум’я, і шматочок блакитного неба, і големи цілком природного цегляного кольору. От тільки тілесні кольори… Власне, поняття «тілесного кольору» в Анк-Морпорку було вкрай широким, і не включало в себе хіба що лазуровий відтінок. Проте на цьому знімку обличчя зівак виглядали так, ніби в місті лютує якась особливо небезпечна пошесть. Наприклад, вирішила Сахариса, «барвиста чума».

-     Це тільки початок, - сказав Отто. – Ми будем зробити крашче.

-     Краще – можливо, але швидше не вийде ніяк, - сказав Вернигора. – Найбільше, ми можемо випускати дві сотні примірників на годину. Може, дві з половиною сотні, але тоді до кінця робочого дня дехто не дорахується пальців. Вибачайте, але ми на межі можливого. Якби ми мали хоча б день для переоснащення…

-     Тоді надрукуйте кілька сотень, а решту випускайте в чорно-білому варіанті, - сказала Сахариса, зітхнувши. – Принаймні, це приверне увагу.

-     Як тільки «Сенсації» побачити ці випуски, вони здогадайт, як це зроблено, - сказав Отто.

-     Що ж, тоді ми хоча б підемо на дно під кольорами власного прапора, - сказала Сахариса.

Раптом вона струснула головою: зі стелі зненацька просипався пил.

-     Чуєте? – спитав Боддоні. – Підлога труситься, чуєте? Вони знову запустили свій великий верстат.

-     Вони копають під нас з усіх боків, - сказала Сахариса. – А ми ж усі так тяжко працювали. Це так нечесно.