Слава ЗСУ!

- А що ж ви таке робили цікаве? – поцікавився Сашко, адже ж він уже парубок, до дівчат бігає, як-не-як, а шостий клас. Пора дізнатися усі секрети від старшого покоління. Тому Сашко й нашорошив вуха.

- Та, веселилися, – буркнула бабця. – Оце, як згадаю, то аж сльози проступають. Так і хочеться повернутися до тих часів.

- То розкажіть уже, – не витримував затримки Сашко.

- Гаразд, - змахнула рукою бабця, – слухайте уважно…

* * *

Ой, то була шикарна діскотєка… Як зараз пам’ятаю танцплощадку, на якій я – молода, красива у білій в горошок сукні, та він – молодий статний хлопець. Стьопою назвався. Танцювали під Боярського, який запально наспівував пісеньку мушкетерів.

Потім Стьопа запропонував мені прокататися на його міціклєті. Жовтий, з коляскою… Просто мрія кожної дівчини.

Оце згадую, як ми тоді з дідом Степаном мчали на тому міціклєті, то аж серце йойкає. Летіли ми на ньому, немов Гагарін, не відчуваючи земного тяжіння.

І все було б, як у серіалі, якби мені не стукнула в голову дурна ідея… Не знаю, чи то так танці вплинули, чи вітер надув у мозок, але мені закортіло прокататися за кермом того жовтого монстра. Довго я просила Стьопу, ледь на коліна не ставала, доки не впросила. Ну, тоді мені це було не важко. Так, діду?..

І ось, посадив він мене за руль і каже: «Газуй». Я газонула. Та так, що жовтий дракон став на дибки, а Стьопа ледь не злетів на дорогу. Потилицею прочитавши на його устах лагідні слова в сторону своєї персони, я все ж заспокоїлась і начебто почала їхати…

Проте, не дарма кажуть в народі: «Не кажи гоп, доки не перестрибнеш!», бо їхала я, знаєте, не дуже довго. Здавалося, все – навчилася їздити. Кермо тримаю впевнено, газую в міру… Але проблемка постала в той момент, коли довелося гальмувати. Пам’ятаю, Стьопа казав: «Коли хочеш загальмувати, натискай на важіль, що біля правої ноги, а рукою стискай важіль, що на кермі».

Тоді я, здавалося, зрозуміла все якнайкраще. Але в той момент, коли за метрів п’ятдесят від нас з’явився мій будинок і потрібно було терміново зменшувати швидкість, я зненацька забула, де у мене права нога і, тим паче, де той важіль, який потрібно натискати, щоб пригальмувати. Я геть оніміла й не думала, що потрібно робити, тому й до відмови потягла на себе рукоятку газу… Жовтий дракон раптово загарчав так, як у нашого дідуся при розладі шлунку, і ні, щоб зменшити швидкість, він навпаки почав її набирати.

Стьопу так стьопануло ззаду, що він ледве вдруге не злетів з міціклєта. Він так розгубився, що мабуть і сам забув, як гальмувати…

Пам’ятаю, як мій будинок з шаленою швидкістю наближався до нас і я не розуміла, хто в цьому винен. Здавалося, що міціклєт стоїть на місці, а весь світ летить нам назустріч.

Потім відчула, як Стьопина рука потягла кермо вбік і наш жовтий драндулет з’їхав з дороги. Зненацька все затряслося, закипіло, бабахнуло… Чую, що ні керма міціклєта в моїх руках немає, ні його самого піді мною… І саме цієї миті, я відчула, що означає бути космонавтом, точніше, як це перебувати у невагомості. Щоправда, подібне відчуття я вже переживала ще в дитинстві, коли злетіла з яблуні. Проте цього разу я перевершила самого Гагаріна. Якби ви знали, внучата, як це прекрасно, коли летиш і відчуваєш, що тебе тримає повітря…