Слава ЗСУ!

Жаль, що тримало воно мене не дуже довго. Так, десь секунд п’ять-шість, доки я не гецнулася своїм молоденьким задком об тверду земельку. Мною ще разочків п’ять підкинуло в повітря, немов м’ячик на футбольному полі. Але болі я не відчувала, бо мною опанувала лють. Річ у тім, що моя новесенька сукня в горошок, в якій я підкорила красеня Стьопку, під час аварійної посадки зачепилася за гілку якогось деревця і розірвалася по швам. І усім, що від неї залишилося, я прикривала свої принади…

Коли ж я уже очуняла, то помітила, що жовтий дракон переднім колесом повис на молоденькому дубку, що ріс біля нашого двору, а Стьопка вилізав із кювету з дурнуватою переляканою усмішкою на обличчі та подертими кльошовими штанцями…

* * *

- Плосто супел… - підстрибнула Оленка й почала хлопати в долоні.

- Ага, не те слово. – бабця Муська гордовито випрямила спину й зручніше всілася на стільчику.

- То ти так і не навчилася їздити на мотоциклі? – запитав Сашко.

- Та навчилася. – відмахнула рукою бабця Муська й нахилилася поближче до внуків.

* * *

Ваш дід тоді працював трактористом у колгоспі. Сказати, що робив – гріх, але їздити, їздив щодня. І добирався до бригади він звичайно тим же жовтим міціклєтом, залишав його там, а сам йшов у поле. А, доки він там у полі чи оре, чи Бо’ зна, шо робить, усі, кому не лінь, гасали міціклєтом по селу.

І от одного разу мені набрид весь цей комунізм і я пішла до бригади. Бачу, стоїть міціклєт. Думаю, зараз заведу й поїду. Але, не там скарб, де яма викопана. Начебто й нічого складного: бур і поїхав. Проте без ключів, знаєте, це діло не таке уже й просте.

Зате, в селі знають, я – баба з огоньком і так просто не здаюсь. Я ж колись у школі навіть співала: «Врагу не сдается наш гордый народ…», як після цього я могла опустити руки?

Згадала, що колись бачила, як дід вставив три сірники в замок запалення, щось пробурмотів й міціклєт завівся.

Тож я, повторивши всі дії діда, особливо бурмотіння, завела все ж таки жовтого дракона, сіла на нього верхи і тихенько поїхала додому. Загнала його в гараж, а сама пішла годувати вечерю…

Зготувала вечерю й почала чекати на діда.

Минала година за годиною, вже й ніч настала, а його немає. Думаю, мабуть, десь загуляв, може, вгостили солоденькою деінде і десь під забором ніч ночуватиме. Від люті аж за сковорідку схопилася…

Чекала так до ранку, доки не прийшов… На диво, ще й тверезий.

Бачу, обличчя на Стьопці немає. Думаю, щось сталося. Запитала. І, уявляєте, виявилося, що він, прийшовши з поля, помітив пропажу свого транспортного засобу. Не знаходячи собі місця, обійшов усеньке село, а під ранок прийшов додому весь засмучений, немов пропав не міціклєт, а сенс його життя.

Питаю у нього, кого, мов, підозрюєш, може, хто бачив. А він все головою виляє, як моя Ласка, коли не хоче, щоб я її доїла. Знущатися з його горя довго не могла, бо серце рвалося від радості, що провчила довірливого пса, але певний час грала роль здивованої та горем убитої жінки.

А потім все розповіла…