Слава ЗСУ!

- Що сталося, Мусіє? – поцікавилася у бабці її сусідка Настя Петренко. – Чого ґвалтуєш на все село?

- Та внуків своїх, іродів проклятих, шукаю. – захлиналася від люті Мусія Петрівна. – Геть зі світу мене зживуть, хакери-переростки. Я їм зараз зроблю комп’ютера! Я їм зроблю гінтернета!! Та шоб воно все згоріло синім полум’ям, оце сатанистське причандалля!!!

- Та шо ж там сталося, Мусіє? – не міг стриматися від цікавості дід Варнава, сивочолий здоров’яга, котрий своєю тінню одразу накривав і бабу Муську, і свою Катрю. – Харош нюняти, солдатко…

- Заспокойся, Мусько. – додала баба Катря. – Сідай до нас на лавку й розказуй усе, як є.

Стало помітно, що бабці Муські дана пропозиція припала до душі. Все одно внуки-паразити уже десь повтікали, спробуй їх наздогнати зі своїм радикулітом. Зголодніють, самі прибіжать, як миленькі. Ще поквитається бабця з ними…

- Гаразд… - трішки заспокоївшись, мовила Мусія Петрівна й присіла на лавочку. – Розповім вам усе, як є, бо серце крається, а поділитися ні з ким. Чисту правду розповім. Лише ви мене здатні зрозуміти. Лише…

- Та говори вже… - вся кипіла баба Катря, тим паче, що навколо горіли зацікавлені очі сусідів. – Годі тягти кобилу за хвоста.

- Та, шо тут розказувати? Тутко плакати треба. – почала примовляти-прицмокувати бабця Муська. – Внуки мої, Сашко і Віталька, геть розум втратили. А були маленькі, то такі ж золоті дітки… А переїхали до того міста, то тепер якісь відлюдки стали… Все сидять за отим клятим комп’ютером, ще й якось по-модному його називають – чи-то нубук чи ноупук…

- Но-ут-пук… - діловито підправила Настя Петренко. – Це ще мій марить, аби йому такий купили.

- Ага, точно… - закивала бабця Муська. – Це ж треба дожитися, щоб днями і ночами стріляти по якихось зелених чоловічках і ганяти на машинах по уявному місту. Геть забули, що таке вулиця, хлопці, футбол… Ви уявляєте, вони навіть свій город посадили в комп’ютері, щоб не виходити на двір.

- Город? – звела брови баба Катря. – В комп’ютері?

- Угу. – покивала Мусія Петрівна.

- Оце так чудасія. – констатував факт дід Варнава й тихо сплюнув.

- Так, слухайте. – продовжувала розповідати бабця. – Зайшла я раз до них в кімнату, ну, шоб покликати вечеряти, коли бачу, онуки мої шось клацають і сперечаються. Підійшла ближче, бачу, город-то. Там і пшениця, і овес, і ячмінь, і корова пасеться, галявинка для зелені, ще й свиня рохкає в хліву. Мене аж параліч ледь не схопив. Я ж і питаю в них, шо то таке. А вони мені: «Ето ми огород садім, фєрмєрамі скоро станєм!» Уявляєте, вони! Фермерами. Людей не смішили б…

- То шо вони, геть з глузду з’їхали чи шо? – дід Варнава скривився як дід Мороз після Нового року й стенув плечима. – Їй-бо, куди ми котимося?

- Та туди, діду, в цивілізацію. Чи як її там? – почала проявляти свої інтелектуальні здібності баба Катря.

- Сталіна їм треба, ледарям проклятим, - вичавила із себе бабця Муська. – він би з них зробив людей.

- Во-во, - підняв вказівний палець вгору дід Варнава і значно оживився. – а я шо казав, а ви всі мені – «демократія, демократія…» Ось вам і маєте… Гине наше майбутнє, на очах гине…

Бабця Муська піджала губи.