Слава ЗСУ!

- Це майбутнє спочатку нас зі світу зведе… Он я ледь жива залишилась після їхньої останньої витівки. Інфаркт серця ледь не був.

- Шо ж вони такого вчудили? – поцікавився дід Варнава.

- Ой, не питайте. Підставили мою фотку ще із моєї молодості під фон, де я ніби ковбойка, стрибаю на коняці й стріляю з пістолетів. А зверху підписали: «Бандитка Муська». Я коли це побачила на стовпі біля подвір’я, ледь душу Богові не віддала. А потім уявила, що це пів села побачило мене такою, то мене взагалі в жар кинуло. От бігла шукати оцих опришків, аби їм вуха обдерти. А вони, ледь учувши запах паленого, ніби під землю провалилися. Ну, нічого, я ще розберуся з ними.

Дід Варнава заперечно похитав головою й, мов президент із трибуни, мовив слово:

- Нє, людоньки, так далі бути не може. Потрібно шось з цим робити і як швидше, тим краще.

- Так. – радісно викрикнула бабця Муська. – Треба їх зловити і добряче відшмагати.

- Та я не про те. – змахнув рукою незадоволений дід. – Хоча це їм і не зашкодить. Я про ці телики, комп’ютери, гінтернети… Вся ця гидота нищить наших внуків. Потрібно шось робити. Які будуть пропозиції?

На мить запала мертва тиша.

Раптом вигукнув Іван Петренко, котрий неначе спав-спав і отут прокинувся:

- А давайте зберемо всі наші пенсії за рік, закупимо бомбу і скинемо на отих цивілізаторів. Нехай знають наших.

- Ти ще б, Іване, запропонував на наші пенсії створити армію. – скептично мовив дід Варнава. – Ні. Потрібно щось інше…

- О-о, - вставила свої три копійки баба Катря. – Пам’ятаєш, Варнаво, я читала в газеті статтю про боротьбу з комп’ютерною залежністю. Там прямо сказано, як із цим боротися, написане навіть було закляття…

- Закляття? – витріщила очі бабця Мусія. – Та це ж богохульство.

- Ой, припини, а лаятися на козу, коли та впреться й не хоче йти, це не богохульство? Я вам кажу, повинно допомогти. А уявіть, якщо вийде, то ми ж станемо рятівниками всієї планети.

Видно останні слова баби Катрі так закружили голову всім сусідам, що навіть найскептичніший скептик дід Варнава і той, розуміючи покивав головою, і мовив:

- Хтозна, мо’ шо вийде. Спробуємо?

- А давай. – змахнули всі й вирішили, що в неділю вночі збираються біля кладовища, як зазначалося у газетній статті, і проведуть таємний обряд.

* * *

Ніч виявилася напрочуд холодною, як для такого жаркого літа. Але це не зупинило змовників, які зібралися у зазначений час біля кладовища. Останньою прийшла бабця Муська. Вона була стурбована тим, що її внуки і досі не прийшли додому. Мабуть злякалися страшної кари й десь переховуються. Бабця уже облазила всі чагарники, оббігала усіх знайомих, але ніхто ніде не бачив Сашка і Віталика. На душі було не спокійно, але що поробиш, потрібно рятувати майбутнє покоління, тож, за законами змови, прийшла, як і домовлялися.

Всі всілися у коло біля входу до кладовища.

- А може ну його, га? – перепитала, задля впевненості, бабця Муська. – Ще не дай Боже, хто побачить, то буде нам «світова» слава.