Слава ЗСУ!

Капрал зітхнув:

- Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та усякі мастила для чищення ґудзиків, та йому це помогало, як бабі кадило, все одно кожний ґудзик був рудий, як Ісав*. Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його і раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже говорив, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди при команді «нідер» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про болото, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона при тому носом не крутила».

Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже волонтер, але замість нього відізвався Швейк:

- Ось за таке саме, за такі ж причіпки свого часу в 35-му полку якийсь Конічек заколов себе і капрала. Про це писав «Кур’єр»*. Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояка потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився пару років тому в Далмації. Там капрала підрізали, і до сьогодні не встановлено, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіялою і походив він з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув ще про такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку…

Приємне оповідання перервало голосне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.

Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі і гідності.

Його пробудження супроводжувалось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Ґарґантюа, що його описував старий веселий Рабле.

Старший фельдкурат то пердів і гикав на лавці, то голосно позіхав, аж, як то кажуть, хата ходором ходила. Нарешті сів і здивовано спитав:

- Святі небесні, а де це я?

Побачивши пробудження військового начальства, капрал дуже покірливо відповів:

- Голошу слухняно, пане оберфельдкурате, ваша милість - в арештантському вагоні.

Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного.

Хвилину він сидів мовчки і напружено роздумував. Та даремно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і між пробудженням у вагоні з заґратованими вікнами було море неясностей.

Врешті фельдкурат спитав капрала, який все ще шанобливо стояв перед ним:

- А за чиїм наказом мене, того, як би мовити…

- Голошу слухняно, без наказу, пане оберфельдкурате.

Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.

Потім сів знову і спитав:

- А куди ми, власне, їдемо?

- Голошу слухняно, до Брука.

- А чого ж ми їдемо до Брука?

- Голошу слухняно, туди перевели увесь наш дев’яносто перший полк.

Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це, власне, з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.

Він вже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав волонтера, тому саме і звернувся до нього з запитанням:

- Ви як інтеліґентна людина можете мені пояснити без довгих розпатякувань, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?

- Дуже радо, - приятельським тоном сказав волонтер, - попросту ви вранці на вокзалі при посадці у поїзд пристали до нас, бо були трохи під градусом.

Капрал суворо поглянув на волонтера.

- Ви, - продовжував той, - просто влізли у наш вагон - і все. Лягли на лавку, а ось цей Швейк поклав вам під голову свою шинель. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом. Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде до рапорту.

- Так, так, - зітхнув отець духовний, - значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?

- Обід буде аж у Відні, пане фельдкурате, - втрутився капрал.

- Так це ви поклали мені під голову шинель? - звернувся отець духовний до Швейка. - Щиро вам дякую.

- Я не заслуговую на подяку, - відповів Швейк. - Я зробив так, як повинен робити кожен вояка, коли бачить, що його начальник не має нічого під головою і що він трохи ніби в самий раз. Кожен вояка повинен шанувати свого начальника, хоч би той був навіть в інтересному стані. В мене великий досвід з фельдкуратами, бо я ж був денщиком у пана фельдкурата Отто Каца. Це веселий і щирий народ.

З похмілля після вчорашньої пиятики на старшого фельдкурата найшов приступ демократизму. Витягнувши цигарку, він подав її Швейкові: