Слава ЗСУ!

«Вельмишановна пані!

Я був учора в міському театрі на тому спектаклі, який Вас обурив. Я слідкував очима за Вами протягом цілого першого акту, за Вами і за Вашим шановним чоловіком. Як я спостерігав…»

- Ану, всипати йому, - сказав сам собі надпоручник Лукаш. - Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний на поголеного павіана. І він написав:

«Ваш шановний чоловік з неабиякою насолодою дивився на сороміцькі речі, що відбувалися на сцені, тоді як ця п’єса викликала у Вас, шановна пані, протест, бо це ж не було мистецтво, а якийсь обридливий замах на почуття людини».

«Ця кобіта має груденята, - подумав надпоручник Лукаш. - Так прямо в атаку!»

«Пробачте, шановна пані, що хоч Ви мене і не знаєте, я наважився з Вами говорити так щиро. В житті я бачив багато жінок, але жодна не справила на мене такого враження, як Ви, бо Ваша критика і Ваш погляд цілком погоджуються з моїми. Я переконаний, Ваш шановний чоловік - це справжнісінький себелюб, який тягає Вас з собою…»

- Ні, не так, - сказав до себе надпоручник Лукаш, перекреслив «schleppt mit»2 і замість цього написав:

«…який в своїх інтересах водить Вас, вельмишановна, на театральні вистави, хоч вони відповідають лише його смакам. Люблю щирість, зовсім не хочу вмішуватися у Ваше приватне життя, я бажав би тільки поговорити з Вами приватно про чисте мистецтво…»

«Тут в готелях це незручно, мушу затягнути її до Відня, - подумав надпоручник. - Візьму собі відрядження».

«Тому осмілююсь, вельмишановна пані, попросити Вас зустрітися зі мною, щоб ми без будь-яких поганих намірів познайомилися. Ви, певно, не відмовите тому, кого в найближчому майбутньому чекають важкі воєнні походи і хто, коли Ви ласкаво погодитеся, в шалених битвах леліятиме найгарнішу згадку про душу, яка його зрозуміла так добре, як і він зрозумів її. Ваше рішення буде для мене волею неба, а Ваша відповідь - вирішальною хвилиною в моєму житті».

Підписався, випив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.

____________________

1 Окремий кабінет (франц.).

2 Тягає з собою (нім.).

* * *

Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що ви проспали службу, а я вже мушу іти з вашим листом до тієї Кірайгіди. Я вже вас будив о сьомій годині, потім пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли повз хату на вправи, а ви тільки обернулися на другий бік. Пане оберлейтенанте… Гей, пане оберлейтенанте.

Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів обернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував:

- Пане оберлейтенанте, я йду, як ви казали, з тим листом до Кірайгіди.

Надпоручник позіхнув:

- З листом? Ах, з моїм листом. Але це таємниця, розумієте, таємниця між нами. Abtreten.

Надпоручник загорнувся знову у ковдру, з якої його Швейк витягнув, і заснув, а Швейк почимчикував до Кірайгіди.

Знайти Шопронську вулицю, № 16, було б не так важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, прикріплений до «штаєраків»1. Їхні казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу мешкав у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не залишилося нічого іншого, як зайти до кнайпи «Під чорним баранчиком» в Бруку, де обслуговувала відома офіціантка Руженка-чешка. Всі чеські волонтери з табору були їй винні гроші.

____________________

1 Солдатів зі Штірії.

Останнім часом біля неї грав роль кавалера сапер Водічка.

Цей старий пройда вів список маршових рот, які мали покинути табір. Він вчасно обходив усіх волонтерів-чехів та нагадував їм, щоб вони випадково не зникли, забувши в цьому фронтовому гармидері оплатити свої рахунки.

- Куди, власне, ти націлився? - спитав Водічка, тільки-но вони ковтнули доброго вина.

- Це таємниця, - відповів Швейк, - але тобі, як старому товаришеві, признаюся.

Він розповів йому все детально, і тоді Водічка заявив, що він, старий сапер, не може покинути друга і вони віднесуть листа удвох.

Час минав у приємних спогадах про минуле, і коли вони після дванадцятої години вийшли з «Чорного баранчика», все їм видавалося таким природним і легким. В душі у них зародилась якась одчайдушна відвага, кого і чого їм боятися?

Водічка по дорозі до Шопронської вулиці, № 16, увесь час оповідав з великою ненавистю до мадярів, де і коли він з ними бився, або що, коли і де йому перешкодило побитися з ними.