Слава ЗСУ!

Військові писарі з канцелярії пішли по обід, і вояка, який супроводив Швейка і Водічку, мусив на той час привести їх знову до в’язниці дивізійного суду, а це не обійшлося без прокльонів в адресу ненависної породи військових писарів.

- Камаради знову зберуть весь жир з юшки, - нарікав він трагічно, - а замість м’яса залишать мені жили. Я вчора також ескортував двох до табору, і хтось в мене за той час зжер півбуханки хліба.

- Ви, як видно, тут у дивізійному суді тільки й думаєте, що про жретовисько, - сказав Водічка, якому знову світ відкрився.

Коли вони розповіли волонтерові, як закінчилась справа, той вигукнув:

- Отже, маршова, друзі! «Доброго вітру!», як люблять писати в журналі чеських туристів. Готування до променаду скінчене. Наше славне військове управління про все подбало і все виконало. Вас також запросили взяти участь у прогулянці до Галичини. «Ясна думка і серце веселе, хай вам щастя дорогу постелить». Вирушайте ж у далеку дорогу. Щиро полюбіть ті країни, де вас познайомлять із траншеями. Там же так гарно і надзвичайно цікаво. У далекій чужині будете почувати себе, як у своїй хаті, як у братній землі, а може, навіть, і як у милій вітчизні. З піднесеними почуттями відправляйтеся в дорогу до країни, про яку ще старий Гумбольдт* казав: «У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту ідіотську Галичину». Багатий і рідкісний досвід, якого набула наша славна армія при відступі з Галичини під час першої подорожі, буде для наших нових воєнних походів, певно, бажаним дороговказом при накресленні програми другої подорожі. Лише безупинно за своїм носом, як за компасом - навпростець до Росії, і з радощів повистрілюйте в повітря всі набої.

По обіді, перед відходом Швейка і Водічки до канцелярії, до них підійшов бідолашний учитель, автор поезії про вошей, і, відвівши обох набік, таємниче сказав:

- Не забудьте, коли вже будете на російському боці, зараз же сказати росіянам: «Здравствуйте, русскіє братья, ми братья чехи, ми нєт австрійці».

Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що тюрма його не зламала і не змінила його переконань, несподівано став на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і заверещав на нього:

- Взуйся, куксо!

- Я ж чекав, що він обізветься, - невдоволено казав потім сапер Водічка до Швейка, - бодай би хоч раз гавкнув, от тоді б я йому роздер від уxa до вуха його мадярську пащеку. А він, дурний телепень, мовчить і дозволяє топтатися по ногах. Грім би їх, Швейку, усіх побив. Мене чорти беруть, що мене не засудили. Таж це так, немовби нас на глум хотіли підняти, ніби наша бійка з мадярами і згадки не варта. А все ж таки ми боролися, як леви. Ти винен, що нас не засудили і дали таке свідоцтво, буцімто не вміємо добре битися. Що ж вони, власне, про нас думають? Таж це був конфлікт високої марки.

- Знаєш, брате, - добродушно сказав Швейк, - я тебе добре не розумію. Дивізійний суд офіційно визнав нас цілком чемними людьми, яким ніхто нічого не може закинути, а тебе це не радує. Правда, я на допиті викручувався, як міг, але там треба так робити. Наш обов’язок брехати, як говорить адвокат Бас своїм клієнтам. Коли мене пан аудитор спитав, з якої речі ми вдерлися до квартири цього пана Каконя, то я йому відрубав: «Я думав, що ми з паном Каконем найкраще познайомимося, якщо будемо бігати до нього в гості». Пан аудитор потім мене уже ні про що не розпитував, цього було з нього досить. Запам’ятай собі на все життя, - продовжував Швейк свої сентенції: - Перед військовими судами ніколи не смій признаватися. Тоді, як я сидів у гарнізонній тюрмі, один солдат із сусідньої камери признався, і коли інші про це довідалися, закинули йому рядно на голову і віддубасили та ще й наказали йому відмовитися від своїх зізнань.

- Коли б я зробив щось нечесне, то ясно, я б не признався, - сказав сапер Водічка, - але коли мене той авдиторський параграф прямо спитав «Ви бились?» - я сказав: «Так, бився», - «А ви побили когось?» - «Певне, пане авдиторе». - «І при цьому когось поранили?» - «Звичайно, пане авдиторе». Хай знає, з ким справу має. Та тепер від сорому не знаєш, як іти: чи плечима, чи очима. Скидається, немовби він не повірив, що я на тих мадярських шкурах порвав свій ремінь, і то вже були не люди, а кльоцки, синці і ґулі. Ти ж був при тому, як на мене раптом насіли мадярські бики, і за хвилину всі вони валялися на землі, а я їх топтав і гуцав по них. І після всього якийсь шмаркун, якийсь авдиторський пришийкобиліхвіст припиняє над нами слідство. Це так, якби він мені сказав: «Кожен засранець лізе битися! Теж мені ще, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Як тільки війна скінчиться і я піду додому, я його, роззяву, десь допаду і тоді покажу, вмію я битися чи ні. Потім ще приїду сюди до Кірайгіди і вчиню тут такий мордобій, якого ще світ не бачив: люди ховатимуться до пивниць, коли дізнаються, що я прийшов поглянути на тих кірайгідських драбуг, на тих негідників, на ту бісову челядь.