Слава ЗСУ!

- Сміємо доповісти, чуємо.

- Не досить тільки чути, - продовжував свою проповідь фельдкурат, - у темній хмарі життя Божий усміх не втішить вашої скорботи, телепні, бо Божа доброта також має свої межі, а ти, дурний муле, там ззаду, не захлинайся, бо замкну тебе в карцер, аж почорнієш. І ви там унизу не думайте, ви не у корчмі. Милосердю Божому нема кінця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидьків людського суспільства, які не керуються ані його законами, ані військовим статутом.

Це я вам і хотів сказати. Молитися ви не вмієте і думаєте, що ходити до каплиці - це якась комедія, що тут якийсь театр або кінематограф. Але я вам виб’ю це з голови, і ви не думатимете, буцімто я тут лише для того, аби вас розважати і смішити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, ось що я вам зроблю. Тільки гаю час із вами і бачу, що це все на вітер. І якщо б тут замість мене був сам фельдмаршал або архієпископ, ви не розкаєтеся і не навернетеся до Бога, і все ж ви колись згадаєте, що я вам не був ворогом.

З шеренги підштанків почулося хлипання. Це ридав Швейк.

Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк і втирав кулаком очі. Навколо всі радісно притакували.

Фельдкурат продовжував, указуючи на Швейка:

- Хай кожний бере приклад із цієї людини. Що він робить? Плаче. Не плач, кажу тобі, не плач. Ти прагнеш кращим стати? Та це тобі, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звідсіля повернешся до камери, знову будеш гультяєм, як і раніше. Ти ще, голубе, багато мусиш поміркувати про безконечне милосердя і Божу милість. Довго ще дбати, поки грішна твоя душа знайде на світі добру путь, якою повинна йти. Сьогодні перед нами розревівся один із вас. Він хоче повернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите? Зовсім нічого. Ось там один щось жує, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там в храмі Божому шукають за коміром воші. Невже ж не можете пошкрябатися вдома, а лишаєте цю забаву аж на службу Божу. А де ваші очі, пане штабний наглядачу? Таж ви всі солдати, а не якісь там придуркуваті цивільні. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б і в костелі. Киньтеся, грім би вас побив, шукати Бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, і прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого разу, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його при піднесенні святих дарів.

Фельдкурат зійшов з амвона і попрямував у ризницю, за ним подався і тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, підійшов просто до Швейка, витягнув його з групи двадцяти підштанків і відвів до ризниці.

Фельдкурат зручно розсівся на столі і крутив цигарку.

Коли Швейк увійшов, він сказав:

- Ага, ось і ви. Я поміркував і гадаю, що бачу вас наскрізь. Розумієш, йолопе? Це перший випадок, коли хтось тут у костелі при мені розрюмсався. - Зіскочивши зі стола, він шарпнув Швейка за плече і крикнув, стоячи під великим насупленим образом Франтішка Салезького*:

- Признайся, бандите, адже ти ревів лише заради комедії!

Франтішек Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другої стіни, з іншого образа здивовано дивився на Швейка якийсь мученик. Невідомі римські солдати пиляли його, і зубці пилки саме врізалися йому нижче попереку в оголений зад. На обличчі мученика при цьому не було помітно ані страждання, ані радості, ані жодного мученицького ореолу.

На його обличчі застигло лише здивування, немовби він збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, і що це ви, панове, зі мною робите?»

- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - розважно сказав Швейк, ставлячи все на карту, - сповідаюся Богу всемогутньому і вам, достойний отче, як заступникові Божому, що справді я ревів лише заради комедії. Я ж бачив, що до вашої проповіді бракує одного покаянника, до якого ви даремно зверталися у своїх словах. Отож, я й хотів зробити вам приємність, аби ви не думали, ніби на світі вже немає добрих людей. А потім я й сам хотів повеселитися, щоб мені відлягло від серця.

Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промінь заграв на похмурому образі Франтішка Салезького і теплом своїм зігрів здивованого мученика на протилежній стіні.

- Ви мені починаєте подобатися, - сказав фельдкурат, знову сідаючи на стіл. - 3 якого ви полку? - Він почав гикати.

- Мельдую послушно, пане фельдкурате, що належу і не належу до 91-го полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.

- А за що ж тут сидите? - спитав фельдкурат, не перестаючи гикати.

З каплиці доносилися звуки фісгармонії, яка заступала орган.