знайди книгу для душі...
- Я таки десь бачив тебе, - вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його заслиненими губами. - Ми ж разом ходили до школи. Ти, друзяко! - ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. - Як ти виріс з того часу, відколи я тебе не бачив. Радість від зустрічі з тобою компенсує всі мої страждання.
Нарешті його опанував поетичний настрій, і він заговорив про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і гарячих сердець.
Потім впав навколішки і почав молитися: «Богородице Діво», - причому реготав на весь голос.
Коли вони приїхали, його дуже важко було витягнути з карети.
- Ми ще не приїхали, - репетував він. - Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! - Його буквально витягнули з карети, як вареного слимака з мушлі. На мить здавалося, що його розірвуть, бо він вчепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.
- Ви мене розірвете, панове!
Потім його проволокли наверх по сходах у квартиру і кинули, як мішок, на отоманку. Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це була карета.
Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.
- Ви мене хочете обшахраїти, - заявив він, значливо підморгуючи Швейкові і візникові. - Ми ж ішли пішки.
Потім у приступі великодушності кинув гаманець візникові:
- Бери все! Ich kann bezahlen!1 Я не трушуся над крейцаром2.
____________________
1Я в стані заплатити (нім.).
2Крейцар - дрібна австрійська монета.
Справедливіше було б сказати, що він не труситься над 36 крейцарами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав його, згадуючи при цьому слово «мордобій».
- Коли хочеш, можеш ударити, - відповідав фельдкурат, - ти думаєш, я не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.
В жилетці фельдкурата візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.
Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові у нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.
Потім пообіцяв одружити Швейка зі своєю сестрою, хоч її у нього і не було. А ще потім зажадав, аби його віднесли на ліжко, і нарешті заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину - істоту, рівноцінну свині.
III
Увійшовши вранці до кімнати фельдкурата, Швейк побачив його на отоманці. Той лежав і напружено міркував, хто б це міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної отоманки.
- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - сказав Швейк, - це ви вночі… І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. Фельдкуратові аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.
- Не можу пригадати, - сказав він, - як я попав з ліжка сюди на отоманку.
- А ви на ліжку і не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на отоманку. Далі відтягнути вже не змогли.
- А що я вичворював? І взагалі, я вичворював щось? Хіба, боронь Боже, я був п’яний?
- Як ніч, - відповів Швейк, - до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій, делірій, білочка. Думаю, вам стане краще, коли переодягнетеся і вмиєтеся.
- Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив, - поскаржився фельдкурат. - До того ж, пити хочеться. Я не бився, бува, з кимось учора?
- До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага - це наслідок вчорашньої. З цього людина не так швидко викараскується. Я знав одного столяра, так той вперше упився під новий 1910 рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитися, і так робить тепер щодня протягом чотирьох років. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорив один фельдфебель з 91-го полку.
З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздумування, викликані депресією. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію д-ра Олександра Батєка* на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей», або, що читає його книгу «Сто етичних іскор».
Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.
- Якби я ото, - міркував він, - пив якісь благородні напої, як, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж гидотна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка не смачна, не має жодного кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, яку я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лишень, як мені відригується. Горілка - це отрута, - констатував він. - Вона повинна бути в чистому виді, справжня, і в жодному разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром - рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, - він зітхнув, - вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.