Слава ЗСУ!

Фельдкурат зітхнув.

- Людина часто потрапляє в таку ситуацію, коли їй залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце - «надійся». Це один із листочків трилисника, які підносять людину з життєвого хаосу вгору: «Віра, надія, любов».

- Я надіявсь, пане фельдкурате, що сума…

- Звичайно, шановний пане, - перепинив його фельдкурат. - Можу вам ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно - мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам 1200 крон, коли в моїй кишені неповних сто.

- Отже, ви… - затинаючись, відізвався гість.

- Так, отже, я… - відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

- Пане, це шахрайство, - сказав він, підводячись.

- Заспокойтеся, шановний пане.

- Це шахрайство, - вперто вигукнув гість, - ви зловживаєте моїм довір’ям.

- Пане, - сказав фельдкурат, - вам для здоров’я треба змінити повітря. Тут надто задушно. Швейку, - гукнув він до кухні, - цей пан бажає вийти на свіже повітря.

- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - відізвався Швейк з кухні, - я цим паном уже раз відчинив двері.

- Повторити! - пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

- Дуже добре, пане фельдкурате, - сказав Швейк, повернувшись з коридору, - що ми з ним впоралися раніш, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати із святого письма, а коли кого лупцював биківцем, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, щоб знав, як битися в моєму ресторані».

- Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, яка не шанує духовну особу, - засміявся фельдкурат. - Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Посмажте яєшню з шинкою, зваріть пунш-бордо, а потім віддамося побожним роздумуванням, бо, як читаємо у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, уже двічі викинутий з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось подзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

- Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.

- Погано робите, Швейку, - сказав фельдкурат. - Гість у хату, Бог у дім. В давні часи на банкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

- Сідайте, - чемно попросив його фельдкурат. - Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєшня з шинкою. То ж то любо банкетувати, коли люди позичають гроші!

- По моєму, я тут не для смішок, - проговорив похмурий добродій, - я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер усе виясниться.

- Мельдую послушно, пане фельдкурате, - зауважив Швейк, - що це найсправжнісінька гідра, достеменно, як той Боушек з Лібня. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур, і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Наполегливий відвідувач, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив: - Я хочу все з’ясувати і домагаюся, щоб мене вислухали.

- Це вам дозволяється, - сказав фельдкурат, - говоріть, шановний пане, говоріть довго, скільки схочете, а ми тим часом будемо продовжувати наш банкет. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

- Як вам відомо, - сказав упертюх, - зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і коли б не було війни, я б не наполягав, аби ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.

Він витягнув з кишені записну книжечку і продовжував:

- В мене все записано. Поручник Яната був винен мені 700 крон, але мав нахабство загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже 2000 крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку ж саму суму, дозволив власним солдатам вбити себе під Равою Руською. Поручник Махек - в сербському полоні, не повернув мені 1500 крон. В мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем загине в Карпатах, другий попреться в полон, третій втопиться в Сербії, а четвертий помре в угорському лазареті. От тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійним і немилосердним, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться.