Слава ЗСУ!

Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:

- Все даремно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе, що було в моїй силі, але доля сильніша. Вона кинула вас в пазури надпоручника Лукаша, і прийде хвилина, коли ми змушені будемо розлучитися.

- А в банку багато було? - спокійно спитав Швейк. - Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, хай його дундер свисне, коли вже й занадто щастить. На Здеразі жив один бляхар Вейвода. Цей любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось, чорт його спокусив, чи що, він і говорить: «А що, якби ми заграли у двадцять одно по п’ять крейцарів?» Ну, й почали дутися у це п’ятачкове двадцять одно. Він банкував. Всі програвали, і нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв і без упину примовляв: «Маленька, погана, до мене». Не можете собі уявити, як на нього доля напосілася. Маленька, погана і хвіст на нього поклала. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, щоб гопнути по ньому. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, до мене». Картярі ставили по п’ятірці і весь час програвали. Один сажотрус так розсердився, що пішов додому за грішми, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він вдав, що нічого не має, і навмисне говорить: «Шістнадцять виграє». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятися і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз вже м’яшкурили за шулерську гру, хоч це був найчесніший картяр. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тут і шинкар не витримав.

Були в нього гроші, наготовлені для пивовара, він взяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі продув по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо ceбе, і заявив, що б’є по всьому банку. «Граємо, - говорить, - з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно.

Старий Вейвода витягнув другу сімку і так її залишив.

- Тепер прийде туз або десятка, - злобно сказав шинкар. - Голову даю, пане Вейводо, тепер вам амба.

Запала тиша. Вейвода обернув карту - аж це знову сімка. Шинкар зблід, як крейда, - це ж були його останні гроші, - і пішов у кухню, а за хвилину прибіг хлопець, який у нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, воскресили і знову сіли грати. Грошей вже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише примовляв: «Маленька, погана, до мене». І за всяку ціну хотів програти. Але тому, що він мусив відкривати карти і викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебирати. Всі вже від його щастя обовдуріли і домовилися далі грати під розписку, бо грошей у них вже чорт мав. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі і тисячі. Сажотрус був вже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза біля мільйона, двірник із «Столітньої кав’ярні» 80 тисяч крон, один студент-медик - понад два мільйони. Лише на тарілці, куди складалася частина виграшу для власника закладу, лежало розписок на клаптиках паперу більш ніж на 300 тисяч.

Старий Вейвода аж зі шкури ліз, аби тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що і той загріб гроші бо дістав двадцять одно. Послали за новими картами, але й це не допомогло. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Всі Вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, який вклав сюди готівкою всього-на-всього вісім крон. Він відкрито заявив, що такий тип, як Вейвода, не повинен би ходити по світі, йому треба було б надавати під зад коліном, викинути і втопити, як щеня. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому на думку спала блискуча ідея.

- Мені треба до убиральні, - сказав він сажотрусові. - Пограйте за мене, пане майстер. - І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці за поліцією.

Знайшов патруль і каже: в тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутися, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, його повідомили, що за цей час студент-медик профітькав понад два мільйони, а двірник понад три. На тарілці для шинкаря вже зібралося 500 тисяч крон.