Слава ЗСУ!

Швейк запевняв, що в жодному разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

- Я й сам здивувався, - добродушно говорив Швейк кондукторові, - чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть більш неприємно, ніж вам.

Тут якийсь поважний пан заступився за залізничника, він, мовляв, чув, як цей вояка перший почав розмову про сигнали тривоги.

Зате Швейк невгаваючи пашталакав про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений в тому, аби поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

- Пан начальник станції в цьому розберуться, - вирішив кондуктор, - і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію у поле.

- Це насправді варто двадцяти крон, - розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. - І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед найяснішим паном цісарем навколішки просто таки посередині дороги. Потім поліційний комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг впасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили.

Швейк поглянув навколо себе саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

- Ну, досить, їдьмо краще далі, - сказав Швейк, - адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут вже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, оберлейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин*, і вся його слава, як сморід, розвіялася.

В цю хвилину крізь юрбу слухачів продерся надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

«Швейку!»

Швейк козирнув і відізвався:

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходи- ти, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по своїх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце.

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник.

Кондуктор витягнув записну книжку і почав складати рапорт про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

- Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв, знав одного Франтішка Млічка з Угжіневця біля Праги, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на чотирнадцять днів втратив мову і заговорив лише тоді, коли, прийшовши у гості до городника Ванєка в Гостіважі, зняв там бучу і той на ньому побив биківець.

- Це трапилось, - додав Швейк, - у травні 1912 року.

Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся. Із Швейком залишився кондуктор. Він почав домагатись від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.

- Ото й буде добре! - сказав Швейк, - страх як люблю розмовляти з освіченими людьми і буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.

Він витягнув із кишені кітеля люльку, набив її вояцьким тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, продовжував:

- Колись у Світаві начальником станції був пан Ваґнер. О, той уже вмів сотати жили із своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнґвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я тебе, каже, буду лякати ніч у ніч». І він, я вам не брешу, свого слова дотримав. Сидить якось вночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвінок і начальник приймає телеграму: «Як ся маєш, сволото? Юнґвірт». Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати у відповідь цьому духові такі службові телеграми: «Прости мені, Юнґвірте». А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: «Повісся на семафорі біля мосту. Юнґвірт». І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.