Слава ЗСУ!

Він знову взяв газету і заглибився у читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватися зі Швейком.

Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитинка, що наїлася і напилася, а тепер солодко спить.

Надпоручник зупинився і кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.

- Швейку, - сказав він урочисто, - нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене пару таких ляпасів, яких ще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до того лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбурґ!

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - обізвався Швейк з міною великомученика, - мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув і видом не видав. Він насправді викапаний Пуркрабек, представник банку «Славія». Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: «Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно доданого тарифу ІІІ-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей». Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі і лупнув на себе у дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати пару ляпасів.

Слівце «також» спливло з Швейкових уст так сердечно, лагідно і з таким докором, що у надпоручника опустилася рука.

Але Швейк продовжував:

- Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, як писалося в тій статті «Що треба мати нормальній людині». Мені ніколи в житті не спадало на думку, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівл розповідав нам, як він їхав із Штірії*, де кравцював, до Праги через Леобен* і віз зі собою шинку, куплену в Маріборі*. Їде він поїздом і гадає, нібито він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та коли біля Святого Моріца* почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота пішла. Кравець Гівл помітив це та й говорить сам до себе вголос: «Мабуть, жер би і ти, мерзото нещасна». А той йому по-чеськи відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отже, вони, поки приїхали до Будейовіц, ту шинку разом і ум’яли. Називався той пан Войтєх Роус.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе.

Ледве він вмостився на своє місце, як за хвилину у дверях з’явилося щире Швейкове обличчя:

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру…

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

- Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

- Слухаюсь, пане оберлейтенанте!

Швейк козирнув, обернувся кругом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився у кутку на сидінні кондуктора і зав’язав розмову з якимось залізничником:

- Пробачте, чи можна вас щось запитати?

Залізничник, здавалось, не виявив жодного бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

- До мене часто заходив, - почав Швейк, - один добряга на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одним словом, тягни не тягни за цю ручку - завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то я радий би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

- Він вам правильно казав, що треба потягнути за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через всі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стоп-крана, і хто його знає, як це трапилося, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.