Слава ЗСУ!

- У нас ти її тепер теж не дістанеш, бо ми йдемо на Сокаль і гроші платитимуть аж після битви. Треба заощаджувати. Коли розраховувати, що там за два тижні щось відбудеться, то ми на кожному полеглому воякові заощадимо разом з додатками двадцять чотири крони сімдесят два гелери.

- А що ще нового у вас?

- Перш за все загубився наш ар’єрґард, потім офіцерський корпус влаштовує у парохії «свинячий бенкет», а солдати порозлазилися по селі і деморалізуються з місцевим жіночим населенням. Перед полуднем зв’язали одного солдата з нашої роти за те, що він поліз на горище за сімдесятилітньою бабкою. Він анітрохи не винен, бо в щоденних наказах нічого не говорилося, до скількох років це дозволено.

- Мені теж здається, - сказав Швейк, - що цей чоловік не винен, бо коли така баба лізе вгору по драбині, її обличчя аж ніяк не видно. Такий самісінький випадок стався колись на маневрах біля Табора. Одна наша чота розмістилася в корчмі, а якась бабулька у сінях шурувала підлогу. Вояка Храмоста прихахулився до неї і поплескав її, як би це тобі сказати, по спідниці. Ця спідниця була у неї дуже фізично розвинена. Він по ній плеснув раз - вона нічого, він плеснув удруге, плеснув утретє, а вона знову нічого, так, ніби це її і не стосується. Тоді він наважився на вирішальну атаку, а вона й далі спокійно собі шурувала підлогу, а потім обернулася до нього і каже: «От я й зловила тебе, солдатику». Тій бабі було понад 70 років. Вона сама роздзвонила про це по всьому селі. А тепер я б хотів тебе запитати, чи ти під час моєї відсутності не був також під арештом?

- Якось не було для цього нагоди, - виправдовувався Марек, - але стосовно тебе мушу повідомити, що по батальйону видано наказ про твій арешт.

- Це не шкодить, - відповів Швейк. - Вони зробили зовсім правильно. Батальйон мусив так зробити і видати наказ про мій арешт. Це був його обов’язок, адже про мене довгий час ніхто нічого не знав. Тут батальйон не перестругав. Отже, кажеш, всі офіцери у парохії на «свинячому бенкеті»? В такому разі, я мушу піти туди і доповісти, що я вже знову тут. Певне, й так пан оберлейтенант Лукаш дуже сумує за мною.

Швейк твердим військовим кроком пішов до парохії, виспівуючи:

Подивись на мене, Ти, моя кохана. Гей, якого з мене Викрутили пана!

Швейк прибув до парохії, зійшов сходами наверх, звідки лунали голоси офіцерів. Там патякали про все, і саме в цю мить чистили бригаду за непорядки у штабі. Ад’ютант бригади теж докинув своє полінце під бригаду, зауваживши:

- Ми все ж таки телеграфували в справі цього Швейка… Швейк…

- Hier!1 - вигукнув з за причинених дверей Швейк і, увійшовши до кімнати, повторив: - Hier! Melde gehorsam, Infanterist Svejk, Kumpanienordonanz 11. Marschkumpanie!2

____________________

1 Тут! (нім.).

2 Мельдую послушно, піхотинець Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти! (нім.).

Побачивши збентежені обличчя капітана Заґнера і надпоручника Лукаша, на яких відбився якийсь тихий розпач, Швейк, не чекаючи на запитання, вигукнув:

- Мельдую послушно, мене хотіли розстріляти за зраду найяснішого цісаря.

- Заради Бога, що ви говорите, Швейку, - розпачливо вигукнув зблідлий поручник Лукаш.

- Мельдую послушно, це було так, пане оберлейтенанте. І Швейк докладно почав розповідати як і що, власне, з ним трапилося. Всі дивилися на нього, витріщивши очі. А він розповідав про все з найдрібнішими деталями і навіть не забув додати, що на греблі того ставка, де з ним трапилося нещастя, росли незабудки. Коли ж почав перераховувати імена татар, з якими він познайомився під час подорожі, і назвав щось подібне до Галлімулябалібей, а потім додав ще цілий ряд вигаданих ним імен, як, наприклад, Валіволявалівей, Малімулямалімей, надпоручник Лукаш не втримався і зауважив:

- Я турну вас чоботом, тварюко, продовжуйте коротко, але зв’язно. І Швейк продовжував далі з усією послідовністю, а коли дійшов аж до польового суду, до генерала і до майора, то зауважив, що генерал дивився лівим оком до правої кишені, а у майора були блакитні очі.

- Якими він, здавалося, з’їсти мене хоче, - додав він у риму.

Тут командир 12-ї роти Ціммерман кинув у Швейка глиняним кухлем, з якого пив міцну жидівську горілку.

Швейк спокійно продовжував розповідати про духовну розраду і про те, як майор до ранку спав у його обіймах, потім блискуче захищав бригаду, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як загубленого. Нарешті, поклавши перед капітаном Заґнером документи на доказ того, що така висока установа як бригада зняла з нього будь-які підозри, він пригадав: