Слава ЗСУ!

Николашку, мій нанашку, Цмокни Пруса в… патронташку…

А на це відповів Николай:

«Десь» я маю того Пруса, Тільки видно його вуса…

А наш старенький найясніший також не полінувався розіслати подібні телєґрами. Подумав, подумав і написав одну і ту саму телєґраму і до Вільгельма і до Николая:

Ви ще зв’яжетесь у ліґу, Я ж дістану з гівном фіґу…

Ось бачите, колєґи, як тоді воювали всі три царі депешами? А тепер могли б закінчити війну двобоєм.

- Ну, гарно, - сказав Швейк, - а як наш старенький буде битися у двобою, коли він вже і стояти на ногах неспроможний?

- І на це є рада, - сказав вояк Бжечка. - Можна для них придумати такий американський двобій. Посадити одного на бочку пороху з запаленим ґнотом і другого на другу. Сидіти хіба можуть вже оба…

- О, - сказав Швейк, - це мусило б бути далеко від фронту, бо ще заки дотлів би ґніт, то вже був би великий сморід…

- Дуже гарно, - сказав Бжечка. - Навіть на сморід могли б вести двобій: чий сморід буде більший, той програє.

На жаль, з цих вояцьких проектів нічого не вийшло…

* * *

Тоді, коли Швейк розповідав в стрілецьких ровах татарські вісті, Балоун держав над вогнем їдунку і щось завзято колотив. Робив він це нераз. Часто, коли Швейк вертався зі своїх прогульок, бачив, як Балоун натирав їдунку кусником шкіри з солонини, приставляв їдунку до вогню, а коли товщ припалиться, він хапливо винюхує запах того товщу. Рівночасно кусав по кусневі комісняка.

Діялося це особливо в тих днях, коли з харчами було скрутно. Бувало, що москалі стежили днями і ночами, щоби не допустити ніякого довозу харчів. Бодай на мурованці не могли показатися ані вози, ані кухні, бо противник негайно сипав ґранатами і шрапнелями. Кухні мусили часто затримуватися два кілометри за позиціями і вояки бігали по страву вночі навпростець через поля. Один вояк мусив принести менажу для десятьох камратів.

Хліба діставали вояки по чвертці бохончика. Кавові консерви були до нічого, бо фабриканти замість кави домішували фасолю, біб, ґрис та інші речі. Нічого дивного, що Балоун почувався найнещасливішою людиною на землі.

Інколи не було ніяких харчів цілі два дні. Тоді Лукаш дозволяв з’їдати т. зв. залізні консерви, цебто консерви, призначені на найскрутніший час харчового недостатку.

Згодом почали вояки користати з тих «залізних» консервів також і в кращих обставинах. Але робили це дуже хитро. Бляшану пушку при самій накривці підрізували, витягали все м’ясо, а відтак денце знов загладжували і тримали на випадок контролі, але, очевидно, контролі не дуже докладної.

До таких спекулянтів належав, річ ясна, також Балоун, що поїв не тільки всі свої залізні консерви, але також консерви Лукаша.

Голод знов застукав, а тоді Балоун не знав вже, що діяти. Став базікати, що надходить кінець світу. Сидів в кутку і молився з малого молитовника, який післала йому була дружина разом з вудженкою.

Вночі москалі повели наступ, але невдатний. Вранці неприятель повторив свою атаку і то дуже нагально. Кріси і скоростріли гавкали, мов скажені пси. Гармати ревли, ґранати падали раз коло разу. Злива смертоносного заліза споліскувала окопи, дротяні засіки, передпілля і запілля. Балоун увесь час цієї стрілянини затикав собі вуха і в смертельній тривозі голосив:

- Боже, Боже, що за вар’яти! Шалені! Шалені. І пощо це і нащо?… Боже, Боже, таке знищення, така загибіль. Адже через таку стрілянину може впасти трупом маса народу! Не досить того, що голодують і бідують на фронті, але ще й мусять накладати головами… Боже, Боже, кінець світу, чи що це?… Вимордують нас усіх…

- І це не є виключене, - сказав Швейк. - А що ж ти думаєш, що тебе сюди післали на те, щоби ти витереблював консерви оберлейтенанта? Зрештою, навіть добре є, коли вояк голодний дістанеться на другий світ, а не з напханими тельбухами. Бо що з повними тельбухами на тамтім світі робив би? Чейже хіба знаєш, що на тамтой світ іде вояк як герой на небесну вечерю, як це говорив один фельдкурат-рабин на початку війни. По битві під Замостям вийшли на поле бою поміж убитих і ранених фельдкурати, щоби уділити раненим духовної потіхи. Вийшов з ними також один рабин, бо й він мав надію, хоч слабу, що знайде поміж раненими бодай одного жида. Довго ходив даремно по полю бою, аж вкінці побачив під деревом одного свого раненого. Надзвичайно цим втішився і почав уділяти раненому духовної потіхи. - Ще сьогодні, - каже рабин, - будеш споживати з Авраамом небесну вечерю… - Ранений підвівся і спитав: - Яку вечерю, ребе?