Слава ЗСУ!

Балоун напівживий став закривати очі молитовником і блідими устами шептав: - Свят, Свят, Свят!… - Але біла мара не тільки не щезала, але підходила ще ближче…

- В ім’я Бога святого, в Тройці святій Єдиного, відійди, духу, відійди, духу!… В ім’я Бога нашого, Ісуса Христа на древі рознятого, взиваю тебе, духу, відійди! Геть! Геть! Геть! Свят, Свят…

Балоун кричав щораз голосніше, а мертвецька блідість покривала його лице.

- Балоуне, йолопе, не роби комедії, - сказала тихо мара. - Чи ти впився, чи зсунувся з глузду?… Тихо!… Стули писок і не буди оберлейтенанта. Герґот, не буди оберлейтенанта, а я собі до ранку якось пораджу.

- Христе Боже, - крикнув Балоун, - він тут хоче бути до ранку! Христе Боже, я тут згину! Свят, Свят, Свят! Дух Швейка, дух Швейка!

На Балоуна вдарили поти і він несамовитим голосом з цілої своєї могутньої грудини крикнув над самим сплячим Лукашем:

- Геть звідси, маро, в ім’я Бога!…

Оберлейтенант зірвався, мов опарений, на ноги і відкинув з себе покривало.

- Що сталося? Балоуне, чого кричиш? Герґот, а це що? - крикнув Лукаш, побачивши білу постать, і поблід.

В тій хвилі біла постать підійшла до Лукаша, підняла руку до дашка шапки і мельдувала:

- Мельдую послушно…

- Що це, що це? Балоуне, - тихо сказав Лукаш, подаючись назад…

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, - сказала мара, - що дров я не приніс і що в лісі хтось вкрав мені мундир. Я поклав був мундир на муравлиську, щоб муравлі виловили воші і гниди. Мельдую послушно, що це дуже практичний спосіб. В недалекім рівчаку я мив собі ноги і трохи задрімав. А тим часом хтось потягнув мені мундир. За дня я не хотів вертатися, щоб не наробити компанії сорому. Мельдую послушно, що прошу дати мені новий мундир і прошу наказати вишукати злодія, бо пропали мені при блюзі всі три медалі. По дорозі я довідався, що в нашій компанії є сьогодні один вбитий.

З лиця Балоуна і Лукаша зсунувся жах, хоч Балоун ще тримав руки витягнені зі страху догори і в одній руці держав молитовник.

Тепер оба вони побачили, що це не мара, але живий Швейк, якого смерть передчасно оплакували.

- Швейку, Швейку, - сказав ніжним, врадуваним голосом Лукаш. - Ти живеш? Тебе не вбили? А щоб тебе чорт взяв, ти розбишако!… Дам тобі, дам тобі, мій Швейку, новий мундир. Дам тобі все. Ну, добре, що живеш, ґалґане один, а ми тут за тобою вже жалували…

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я не дамся так легко забити, бо вам було б сумно…

Балоун тим часом очуняв і став навіть Швейка доторкатися…

Тоді вже остаточно повірив, що це Швейк. Оповів йому, які то похорони вони йому справили і як то якогось вояка-злодія влучила ворожа шрапнеля в голову. Того злодія й похоронили.

Шейк, почувши, що медалі не пропали, сказав:

- Має щастя ґалґан, що не пропали медалі! Інакше був би мусив важко відповідати ще й в небі…

* * *

Приблизно через тиждень після цієї події противник знов почав наступ. Злива заліза і вогню заливала австрійські стрілецькі рови, розкидаючи збудовані з таким трудом укріплення й «декунки» і вбиваючи чи ранячи чимало австрійських вояків.

Барабанний вогонь тривав цілих дванадцять годин. Москалі обстрілювали густо й докладно усі становища, так передпілля і дротяні засіки, як і самі окопи і все, що було поза окопами, а зокрема табори, кухні, муніційні склади і резерви. Коли під вечір вогонь ущух, залунав алярм: Цурік! Цурік! Аллєс цурік!

Батальйон не треба було заохочувати до відвороту, бо він не тільки відступав, але просто втікав, що мав сили. Тим часом москалі набрали духу і стали атакувати. Раз по раз чути було з їхньої сторони протяжне гурра-а-а-а-а! Гур-ра-а-а! Сам відгомін цього воєнного реву тисяч розкинених неприятельських вояків додавав сили і поспіху ногам австрійських відступаючих вояків.

Батальйон відступав до самої півночі, балуючи по коліна в пісках або в мокляках. Вкінці добилися до якогось села і смертельно втомлені полягали на спочинок у стодолах. Противник не переслідував їх вночі, бо й сам хотів відпочивати, але вранці знов засипав їх шрапнелями.

Оберлейтенант Лукаш видав наказ дальшого відвороту, щоб якнайшвидше добитися до мурованки. Вкінці до неї добилися, але через те ще відворот не пішов гладко. На мурованці, повній ям і вибоїв, товпилися вояки і табори, розліталися колеса таборових возів, а все це давало у висліді чималий хаос і викликало зупинки походу. Біля таких скалічілих возів збиралися вояки і розхапували з них хто тільки що міг: хліб, цукор, консерви і всяке інше добро. Не помагали крики і погрози підстаршин і старшин, що грозили навіть револьверами.