Слава ЗСУ!

З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:

- Моя стара робила сливові кнедлики із картопляного тіста, до якого додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я - навпаки, через це одного разу натовк її по пиці… я цінувати не вмів свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:

- Знаєш, друже, тепер коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж таки моя жінка мала рацію: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я мрію про нього. Моя жінка зазнала зі мною дуже багато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбасок клала більше майорану, при цьому ніколи не обходилося без ляпанця. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, тоді так оперіщив, що аж два дні пролежала.

- Ох, приятелю, - схлипнув Балоун, - якби тепер ліверну ковбасу, хай вже без майорану, і півника… Ти любиш підливу з хріну? Який я бувало галас зчиняв через неї. А сьогодні пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись вниз на Лісковець, продовжував зворушено розповідати Швейкові про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би аж очі б плакали.

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебель-рахівник Ванєк.

Ходоунський пояснював Ванєкові, що, на його думку, світова війна - ідіотизм. Найгірше в ній те, що коли десь урветься телефонний провід, ти змушений вночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніших війнах, тоді не знали жодних прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти полагоджуєш ті прокляті проводи, ворог зразу ж знаходить тебе прожектором і накриває вогнем цілої артилерії.

Внизу в селі, де мала розквартируватись рота, було темно хоч в око стрель. Собаки так розґвалтувались, що примусили експедицію зупинитися і подумати про те, як боронитися від тих бестій.

- А може, повернемо назад? - пошепки запитав Балоун.

- Балоуне, Балоуне, коли б ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво, - сказав Швейк.

Собаки немов сказилися: гавкання чулося з усіх боків, навіть з півдня, за рікою Ропою. Вони гавкали в Кростєнку і в кількох інших навколишніх селах, бо Швейк верещав у нічній тиші:

- Куси, куси, куси! - згадавши, як він кричав на них, коли ще торгував собаками.

Пси не могли заспокоїтись, і фельдфебель-рахівник Ванєк сказав Швейкові:

- Не верещіть на них, Швейку, бо розгавкається вся Галичина.

- Щось подібне, - відповів Швейк, - трапилося на маневрах в Таборській окрузі. Ми прийшли вночі до одного села, а пси зчинили страшний галас. Вся околиця там густо заселена, і собачий гавкіт ішов від села до села, далі й далі. Собаки в тому селі, де ми стояли табором, були вже зовсім замовкли, але, почувши здалека десь аж з-під Пельгржимова собачий гавкіт, знову підняли такий ґвалт, що за хвилину гавкали підряд усі округи: Таборська, Пельгржимовська, Будейовіцька, Гумполецька, Тржебонська і Їглавська. Наш капітан - дуже нервовий дідок - не міг зносити собачого гавкоту, не спав цілу ніч, весь час вискакував надвір і питав патруля: «Хто гавкає? Чому гавкає?»

Солдати покірно доповідали, що це гавкають собаки. Це його так збентежило, що коли ми повернулися з маневрів, він тим, хто був тоді в патрулі, вліпив казармений арешт.

Після цього випадку він завжди вибирав «песячу команду» і посилав її вперед. Команда мала попереджати населення села, де ми збиралися ночувати, що жоден пес уночі не сміє гавкнути, бо інакше буде вбитий. Я теж був у такій команді. Коли ми прийшли до одного села у Мілевській окрузі, я все переплутав і заявив старості села, що кожен власник пса, який вночі забреше, буде вбитий із стратегічних міркувань. Староста злякався, зараз же запряг коні і поїхав до головного штабу просити від усього села помилування, його туди взагалі не пустили, а вартові мало його не застрелили. Староста повернувся додому, і поки ми прийшли до села, усім собакам за його порадою зав’язали ганчірками морди, аж три з них сказилися.

Всі погодились із Швейком, що вночі собаки бояться вогню запаленої цигарки, і увійшли в село. На нещастя, ніхто з них цигарок не палив, так що Швейкова порада не мала позитивних наслідків. Однак, як виявилось, пси брехали з радощів: вони з приємністю згадували війська, які проходили через село і завжди залишали їм щось під’їсти.

Вони ще здалека почули наближення тих створінь, після яких залишаються кості і кінська падлина.