Слава ЗСУ!

Але не я — Гіндбад сидів на тому коні.

Не я — Гіндбад упивався щастям і удачею.

Юрми людей дивилися на все із захватом. Сховавшись за деревом, я чув, як навкруги кричали: «Слава Гіндбаду! Слава Гіндбаду!»

Моє ім’я, перекривлене царем і принцесою, лунало тепер у повітрі, як ім’я майбутнього царя!

Ніхто не знав, ніхто не бачив, ніхто навіть знічев’я не кинув оком на справжнього Синдбада, який у самоті сховався за деревом, щоб дивитися й заздрити, замість того, щоб бути об’єктом заздрощів і подиву.

Я обійняв стовбур мого дерева й уперше в житті розплакався гіркими сльозами. Я соромився своїх сліз, але не міг їх стримати.

Вони текли потоками, струменями, щедро капаючи на землю, і збиралися біля моїх ніг малою, але досить глибокою калюжею.

Я, мабуть, плакав довго, дуже довго, так безкінечно довго, що за час мого плачу Гіндбад встиг одружитися з Пірузою, і незабаром я побачив усю весільну процесію, яка поверталася до палацу. Тоді я перестав плакати. Але дерева свого не покинув. Я все ще стояв, стояв уперто, невтомно, непохитно, аж нарешті настала ніч, і зорі засяяли на небі.

Вікна палацу розблисли тисячами яскравих вогнів. Гримів оркестр. За шибами вікон раз по раз з’являлися подвійні тіні танцюючих пар. Стоячи за деревом, я пробував відгадати, які з тих тіней належать молодій і молодому. Я пізнав їх по тому, що були вони блакитнішими від інших тіней, які пересувалися за вікнами. Либонь, блакитнішими їх зробили радість і щастя. І дивно було мені думати, що там, в отім яскраво освітленім палаці, за шибами, за стінами, веселиться й танцює в цю мить з моєю нареченою людина, схожа на мене, як дві краплі води, але незважаючи на схожість — ворожа мені, огидна й ненависна.

Опівночі, стомлений сльозами, я сперся об стовбур мого дерева й заснув сном важким і болісно міцним. Спав я так до світанку, коли мене раптом пробудив чийсь дотик. Я відкрив осліплі від сліз, стражденні очі, аби подивитися, хто це торкнувся мене. Біля мене стояла старенька бабуся. Її кощава рука якраз дотикалася моїх плечей.

— Прокинься, прокинься! — шепнула старенька.

Я глянув на неї і не зміг приховати здивування. Ще ніколи не бачив я такої старої, такої кістлявої жінки, та ще щоб аж так трусилася. Розмовляла вона не голосом, а шемротом. Шемрання її вуст розсипалося в повітрі, як шелестіння сухого паперу. Очі запали так глибоко, що їх не було видно. Обличчя було вкрите сивим мохом, а на підборідді виріс гриб, званий мухомором. Раз по раз вона кощавою рукою гладила свій мухомор, наче хотіла переконатися, чи він ще на місці і чи добре росте. Судячи з вигляду, було їй хіба тисячу років з гаком.

— Навіщо ти будиш мене? — спитав я.

— Буджу тебе, аби попередити про небезпеку, — зашемрала бабуня.

— Хто ти? — запитав я голосом стомленим і сонним.

— Ти здивуєшся, коли я скажу, хто я, — знову зашемрала бабуня. — Я мати Дегіала, але до тебе відчуваю жаль і прихильність. Мій чоловік був знаним у місті шевцем. Коли Дегіал з’явився на світ, я зраділа, гадаючи, що він буде гідним наступником свого батька і займеться чесним і шляхетним шевським ремеслом. Але Дегіал уже на восьмому році життя був диваком, задурював собі голову чудесами і чарами, виявляв зневагу до власних батьків і рішуче заявив, що він краще стане невидимим духом, аніж найславнішим у місті шевцем. І я, і мій чоловік сміялися з його намірів і благали, щоб він зайнявся працею сумлінною, чесною і шляхетною. Але він був упертий, не зважав на наші кпини й благання і твердив, що відчуває в собі покликання до чорно-книжного мистецтва. Надаремно і я, і мій покійний чоловік щоденно тлумачили йому, що він повинен прислухатися до наших мудрих порад і вчитися шевського ремесла. Він не хотів вчитися і завдяки вродженим чорнокнижним здібностям з дня на день ставав для нас чимраз більш невидимим. Дегіальчик з дитинства ненавидів людей, тварин і рослини. Він любив тільки музику. У своїй кімнаті він зібрав тисячі найрізноманітніших ґонґів і бив у них цілими днями й ночами. Постійне звучання ґонґів відбирало сон у мене й мого покійного чоловіка. Ми мали безсонні ночі, які нас виснажили й позбавили сил до праці. Тому одного дня і я, і мій покійний чоловік так сказали Дегіалові:

«Недобрий сину, ти не тільки стаєш для нас щораз більш невидимим, але до того ще й відбираєш у нас сон звуками ґонґів і наражаєш нас на виснаження й хвороби. Просимо тебе обоє, аби ти припинив гру на ґонґах і перестав робитися невидимим. Якщо ж ти й надалі обстоюватимеш упертість і неслухняність, то відрікаємося від тебе навіки! Бо ми не хочемо мати невидимого сина, який цілими днями й ночами грає на ґонґах. Бо не для того батько працює на твоє утримання, не для того матір зродила тебе на світ, аби ти бавився в невидимість і грав на ґонґах, замість зайнятися чесним шевським ремеслом».