Слава ЗСУ!

У відповідь на наші слова й остороги Дегіал зник нам з очей. Він зробився зовсім невидимий. Ми обоє проклинали його за впертість, неслухняність і за варту осуду прив’язаність до чарів. Відтоді Дегіал покинув батьківський дім і оселився разом зі своїми ґонґами на острові Кассель, де панує як дух могутній, потворний і невидимий. Звучанням своїх ґонґів він відбирає притомність в усіх створінь, сіє навкруги смерть і пострах і не думає про те, щоб зайнятися працею чесною і шляхетною. Хоча він і мій син, але я ненавиджу його усім серцем за його підлу невидимість і потворність. Тому й хочу тебе попередити про задуми Дегіала. Він відчуває ненависть не тільки до тебе, але й до Гіндбада, хоча сам його створив і дав йому чарівну книгу. Тебе він ненавидить, бо ти його зневажив, а Гіндбада — бо він схожий на тебе. І він вирішив убити тебе й Гіндбада, покласти вас в одну труну і поховати в одній могилі.

Мене аж у дрож кинуло на думку про те, що я можу опинитися в одній могилі з моїм ворогом, який схожий на мене, як дві краплі води. Страшною була б могила, в якій спочили би два таких трупи! Хто ж би помолився на такій могилі? Хто ж би знав, за кого має молитися: чи за душу Синдбада, чи за душу Гіндбада? Навіть після смерті переслідувала б мене ота жахлива схожість! І віками мусив би я ділити труну й могилу, і сон вічний, і тишу могильну з моїм ворогом, з моїм двійником, з істотою потворною, бо створеною штучно та й взагалі чорнокнижним способом.

— Добрая бабусю! — заволав я у розпачі. — Порадь мені, що ж я маю зробити, аби уникнути тієї небезпеки?

— Дегіал зараз зайнятий щойно приготуванням відповідних чарів і заклять, щоби з їхньою допомогою звести зі світу тебе й Гіндбада. Вирушай негайно на берег моря, там стоїть саме корабель, який має зараз же відплисти до Басри. Сідай на той корабель і повернися в Багдад. Так ти уникнеш будь-якої небезпеки. Тоді Дегіал, який не зможе дістатися до тебе, дасть спокій і Гіндбадові і дозволить йому й надалі жити у славі і щасті.

Я подякував матері Дегіала за добру пораду. Правду кажучи, заболіло мені те, що, рятуючи себе, я одночасно рятую і Гіндбада, продовжуючи його щастя та славу. Але я більше був схильний причинитися мимовільно до його слави й щастя, аніж опинитися з ним в одній могилі. Я попрощався зі старенькою і щодуху побіг на берег моря.

Там і справді стояв корабель, який зараз же мав відплисти до Басри. Я сів на корабель і невдовзі виплив у море, щораз більше віддаляючись від берегів острова царя Міража.

Я щасливо доплив до тієї Басри без жодних пригод і нещасливих випадків. З Басри я верхи вирушив просто до Багдада. Вид рідного міста наповнив мене радістю. Я пустив коня чвалом і невдовзі зупинився перед своїм палацом. Вбіг у палац і застав дядька Тарабука біля столу. Він сидів і якраз закінчував вірш під назвою: «Тополя серед поля». Я хотів обійняти його, але дядько Тарабук закричав:

— Май терпіння і не переривай мого натхнення! Стій за мною доти, доки я не закінчу вірша, в якому описую певну тополю, що стоїть самотньо якраз посеред певного поля.

Тож я терпляче стояв, чекаючи, поки дядько Тарабук закінчить свій вірш. Дядько Тарабук нарешті закінчив, поставив під віршем свій підпис і аж тоді кинувся мені на шию.

— Отже, ти повернувся, мій дорогий, мій єдиний племіннику! — волав він зі сльозами на очах. — Я ж гадав, що ти загинув у невідомих країнах. Я страшенно непокоївся про тебе. Єдиною втіхою було для мене писання віршів. Щоправда, не вдалося мені виловити з моря моїх рукописів, але зате я написав стільки нових віршів, що зовсім забув про старі. Вернулися до мене веселість і душевна рівновага. Я вже вимовляю слова повністю, а не уриваю їх на середніх складах. Зрештою, від часу твого від’їзду нічого нового не сталося. Усе по-старому. Твої скарби та маєтки застанеш у порядку і в цілості. У тебе, як і раніше, сто палаців, сто садів, сто мішків золота і сто бочок срібла. Пропав лише кутній зуб твого прадіда. Злодій вночі увірвався до палацу, але не встиг вкрасти нічого, окрім шкатулки з чорного дерева із багатостраждальним зубом того прадіда. Я зловив його на гарячому, але він утік через вікно, і я не встиг його впіймати.

Дуже мене засмутила втрата пам’ятного зуба, і дядько Тарабук із властивою йому тямовитістю одразу помітив і зрозумів мій смуток.

— Не смутися, мій дорогий! — заволав він. — Ти повинен радіти, що цілим вернувся додому. Сподіваюся, що відтепер ти даси спокій усяким подорожам і вже ніколи не покинеш рідного міста. Подумай, як же буде добре, і гарно, і спокійно, коли ти житимеш разом зі мною під одним дахом, ходитимеш разом зі мною на прогулянки і разом зі мною снідатимеш, обідатимеш і вечерятимеш. Чи ж не краще отаке домашнє життя, аніж небезпеки подорожей?