Слава ЗСУ!

Море, відчувши у своїх глибинах римовані витвори дядька Тарабука, збурилося ще більше, зашуміло, заревло так сильно, що дядько нарешті прокинувся.

Прокинувся і поглянув на столик. Не побачивши на столику своїх скарбів, почав плакати й лементувати і рвати на голові волосся. Плачучи, лементуючи, виючи, скімлячи й видираючи із себе жмути буйного волосся, побіг він назад додому, схопив найдовшу вудочку, вернувся з нею на морський берег і закинув чимдалі. Дядько Тарабук гадав, що йому вдасться вудочкою повиловлювати рукописи з морського дна.

Відтоді дядько Тарабук щодня ходив з вудочкою на море, але даремно! Бо ані разу не вдалося йому бодай хоч один рукопис виловити!

Тимчасом усі дядькові рукописи лежали на дні. Помітила їх певна риба, що звалася Морський Диявол. Це риба з круглим черевом, величезною пащею і страшними очима. Але має ту перевагу, що вчена. Вміє читати й писати. Отож Морський Диявол, побачивши рукописи, наблизився до них і почав уважно читати. Прочитавши кілька рукописів, гнівно махнув хвостом і заволав:

— Ніколи ще не читав я таких дурних, гидких і нестерпних віршів! Та до всього ще й у кожному слові дві-три помилки криються. Я здогадуюся, що автором цих віршів є дядько Тарабук, який щодня висиджує над берегом моря за розкладним столиком і сушить голову над римами. Добре, що вихор звіяв зі столика усі ці рукописи разом зі срібним каламарем і золотим пером! Може, перестане нарешті творити такі огидні вірші! А має він дуже милого племінника Синдбада, живе з ним в однім палаці. Нещасний той племінник, що мусить жити з таким дядьком під одним дахом! Скористаюся я цим золотим пером і срібним каламарем, аби написати листа до Синдбада. І попрошу мою добру знайому, Летючу Рибу, аби того листа Синдбадові вручила.

Морський Диявол одразу взявся до писання листа. Він вибрав рукопис, де тільки одна сторона була списана, а друга чиста, і швидко почав писати золотим пером з чистого боку.

Я знаю про все, що діялося на дні моря, бо певної ночі дістав листа від Морського Диявола і зі змісту того листа здогадався, що діялося все саме так, а не інакше.

Я сидів біля відчиненого вікна й дивився в небо, на якому палав місяць у повні. Раптом у повітрі почув я дивний, сухий, гострий шум крил. Це був особливий шум, не схожий ні на який інший. Жоден птах не шумить так крильми.

Я висунув голову у вікно і став уважно вдивлятися в місячну ясноту погідної ночі. Ще мить — і я побачив у повітрі Летючу Рибу. Її крила, схожі на величезні плавці, виблискували сріблом у місячнім сяйві. Рухалася вона поволі й через силу. Не звикла, схоже, літати над землею, і вражав її, мабуть, брак морської води в повітрі. Але летіла впевнено, виблискуючи в місячному світлі райдужною лускою. Я бачив, як швидко рухає вона стомленим ротом, як важко дихати її зябрам через нестачу води. В роті вона тримала шмат рожевого паперу. Летіла просто до мене.

Наблизившись до вікна, вона подала мені рожевий папір. Ледь-но я взяв той папір у неї з рота, як риба одразу рвонула назад і невдовзі зникла мені з очей.

Я глянув на папір. З одного боку красувався каліграфічно й старанно, хоча й зі страшними помилками написаний вірш дядька Тарабука. Одразу пізнавши його письмо і не бажаючи читати нудного й дурного вірша, я перевернув аркуш і глянув на його зворотний бік.

Зі зворотного боку вгорі великими чорними літерами було написано:

ВЕЛЬМОЖНОМУ СИНДБАДУ

у Багдаді

Нижче під тим написом був лист такого змісту:

Пишу тобі з моря, Синдбаде мій милий! Хоч зірвалась буря, і лягає хвиля На хребет мій і розвіє мій спокій і тишу, Я — хоч бурі і віхури — листа тобі пишу. Звуть мене Морський Диявол, але передовсім — Я, хоч Морський, дияволом не чуюся зовсім. Навпаки — я добрий, чулий, хоч і незугарний, Бо черево маю кругле і морду кошмарну. Не суди про мене з виду, бо в нас схожі душі, Я з’їдаю риб у морі, ти їси на суші, Я живцем ковтаю, ти — любиш в маринаді, Та обидва піднебінню догодити раді. Обидва зжираєм радо, що перепадає, Хоч у мене — тут ми різні — кухаря немає. Я волію рибу з моря, ти — зі сковорідки, Хоч обидва ми з тобою до закуски спритні. І усе ж тебе ніхто дияволом не дразнить, А до мене приліпилась ота страшна назва. Ані буря найстрашніша, ані зле вітрисько Так не мучить і не коле, як оте прозвисько! Що ж! Носити його мушу з тої хоч причини,