Слава ЗСУ!

— Ти прошила стрілою моє дзеркало, то ж дозволь, що тією самою стрілою я прошию твою заслону.

— Не роби цього! — закричала Серміна. — Ця заслона — це пам’ятка по моїй матері.

— Помиляєшся — цю заслону я подарував тобі в день шлюбу, а купив її особисто у перського купця.

— Я добре це пам’ятаю! — закричала Серміна. — Я пам’ятаю, що ця заслона — твій шлюбний подарунок, але одночасно вона так схожа на улюблену заслону моєї матері, що я вважаю її майже пам’яткою по матері.

— І усе ж, — відповів Мурумадаркос, — я лічитиму до трьох. За третім разом стріла прошиє оцю пам’ятку по твоїй матері.

Мені, укритому за заслоною, раптом стало не по собі.

— Один! — сказав Мурумадаркос.

— Благаю тебе, не стріляй! — вигукнула Серміна.

— Два! — сказав невблаганний Мурумадаркос.

Бажаючи вчасно випередити жорстоке «три», яке б неминуче потягло за собою смертельний для мене постріл, я мимоволі висунувся з-поза заслони.

— А це хто? — закричав Мурумадаркос, присідаючи до землі від надмірного, мабуть, здивування.

— Геть звідси, підлий чорнокнижнику! — закричав я відважно. — Я кохаю Серміну і не дозволю й надалі тримати її в цьому підземеллі. Або я вб’ю тебе, або сам буду вбитий.

— І це останнє — значно правдоподібніше, — відповів чарівник і перекинувся раптом велетенським псом. Пес розкрив пащу і вже хотів на мене кинутися, як Серміна перекинулася вовком. Вовк кинувся на пса, і почалася запекла бійка. Під час тієї бійки пес раптом обернувся тигром. Тоді вовк обернувся левом. Тигр раптом став жовтим від заздрості й злості пломенем. Я тривожно глянув на лева, чекаючи, як же він тепер зміниться. Лев після коротких роздумів спалахнув чудесним, пурпуровим полум’ям. Тоді ото я пригадав, що Серміна ж мала славу полум’яної. Ті два пломені — жовтий і пурпуровий, — кружляючи, як вихор, і повіваючи язиками, сплуталися й переплелися один з одним. Довго тривав двобій пломенів. То жовтий, то пурпуровий шугав угору, пануючи над супротивником. Вони змагалися один з одним, то клубками звиваючись по землі, то злітаючи аж до стелі, ковзаючи по стінах, палячи по дорозі заслони та парчові шпалери. Нарешті обидва завмерли й злилися в один вогняний жовто-пурпуровий вихор. Видно було, як вони напружуються й міряються один з одним в останньому зусиллі. Я затамував подих і з завмерлим у грудях серцем слідкував за цим двобоєм, від якого залежало життя моє і Серміни. Раптом жовтий пломінь захитався, засичав, задимив і почав помалу хиріти, пригасати, сірішати, аж нарешті, обернений в попіл, опав на землю. Серміна перемогла.

У вигляді пурпурового пломеня вона наблизилася до мене і овіяла моє обличчя духмяним, чарівним, п’янким жаром. Я простягнув руки і занурив їх у пурпуровий пломінь. Не згоріли вони, лиш затремтіли від пронизливої спекоти, схожої на спекоту весняного полудня. Я розхилив губи й почав вдихати духмяний жар, який виливався з пломеня. Я пив той пурпуровий жар радісно і жадібно, бо ж вливався він мені в груди й бив у голову, як вино.

— Серміно! — вишептав я. — Чи ж це ти, така полум’яна?

— Це я, — відказала.

— Що діється з тобою? Відповідай, бо я не бачу твоєї постаті!

— Я палаю, — шепнула Серміна.

— Чи ти жива ще?

— Палаю.

— Чи бачиш мене?

— Палаю.

— Чи кохаєш мене, Серміно?

— Палаю.

— О, якщо ти в змозі, поверни собі давню постать, бо мої очі знудьгувалися за твоїм виглядом.

Тут же пурпуровий пломінь завихорився, розвіявся, і на його місці з’явилася давня Серміна, але яка ж змінена, яка ж бліда, яка ж сумна й задумлива!

— Перемогла я Мурумадаркоса, спаливши його на попіл — марний і нікчемний, але немає перемог без жертв! Я обернулася на постать палаючу, але не можна палати безкарно! Хто раз спалахнув — до кінця повинен палати! Я знала, що мене чекає, але не могла уникнути своєї долі! Коли Мурумадаркос перетворився на пломінь, я мусила — заради перемоги — протистояти йому теж у пломінній постаті. Дивися на мене, поки я ще існую на землі, бо наближається вже хвилина моєї смерті. Перемігши Мурумадаркоса — я врятувала тебе. Рятуючи тебе — я сама себе мусила знищити. Я палаю, палаю, все ще палаю, без надії!

— Але ж ти вже позбулася вигляду пломеню?

— О так! Позбулася того вигляду лише зовні, але всередині, в душі, в грудях лишилася страшна, нездоланна, пурпурова заграва!

Вона мене спалює швидко, прожогом… спалює на попіл, на тлінний прах!

— Скажи, чим можу я загасити, чим приборкати ту жорстоку заграву?

— Нічим її не приборкаєш, нічим не загасиш! Подивися на мене уважно: хоч і не бачиш ти пломеню, який мене травить, але можеш побачити всі видимі ознаки спалення і спопеління.