Слава ЗСУ!

Лише зараз — під впливом цих слів — я раптом побачив, що тіло Серміни помалу чорніє, наче перетворюється на вугіль. Її коси, величезні, золоті коси гарячково скручувались, як у вогні, хоча вогню й не було видно. Помалу вся вона перетворилася у вугіль, який незабаром розсипався на попіл. Це сталося так швидко, що я навіть не встиг хоч раз обійняти її перед смертю, хоч раз попрощатися назавжди, хоч раз вишептати її ім’я. У підземеллі запанувала тиша і пустка. Я зібрав попіл Серміни в мармурову урну і, плачучи, вийшов з підземелля. Щойно я опинився на поверхні, поблизу залізних дверей, як раптом почув грім і одночасно побачив, що залізні двері провалилися кудись глибоко й зникли без сліду, лиш білий кіт вискочив звідти і, женучи наосліп вперед і вперед, зник десь на обрії.

З урною, наповненою попелом, довго блукав я незнаною землею, де не міг знайти ні поживи, ні людей, ні навіть звірів. Розпач мій не мав меж! Нікого я так не кохав, як Серміну! Ніхто не наповнював мою душу таким щастям! І ось — за одну мить — зникла назавжди, згоріла, розвіялась у ніщо. Що ж мені лишилося? Урна, наповнена попелом.

На третій день блукань тою землею дістався я до берега і побачив здалеку корабель. Я став щосили кричати, щоби мене почули. Мій голос долетів до вух команди, бо незабаром я помітив, що корабель повернув до острова. Через півгодини корабель наблизився до берега. На моє запитання, куди він пливе, капітан відповів, що пливе до Басри.

— Це ж якраз те місто, куди я хочу повернутися! — радісно вигукнув я. — Я ж бо живу в Багдаді. Ви ж, мабуть, не відмовите мені у місці на кораблі?

— Ми охоче візьмемо тебе на борт, — відповів капітан. — Чи є в тебе якісь пакунки?

— Нічого немає, лиш ця урна, наповнена попелом. Я стомлений і голодний. Під час подорожі я розповім вам про свої пригоди. А тимчасом дайте мені щось поїсти.

Мене відвели до їдальні й нагодували. Корабель, погойдуючись на хвилях, плив у сторону Басри, а капітан і вся команда зацікавлено очікували моєї розповіді. Під’ївши, я розповів їм усе, що зі мною сталося.

Вони були безмежно здивовані й очаровані моїми пригодами. Вітер весь час сприяв нам. Протягом усього плавання ми не знали ніяких невдач і пригод. Пливли ми кілька місяців з гаком — і нарешті, по кількох місяцях плавання, наш корабель кинув якір у порту Басри. Я попрощався з капітаном і усіма матросами й чимшвидше подався до Багдада.

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Цього разу я застав дядька Тарабука в хорошому настрої. Із задоволенням, хоч не без ґрунтовного здивування, я ствердив, що розумово він зовсім здоровий. Він вже зовсім не вживав чудернацьких окреслень і порівнянь, які колись так щедро черпав із царини пральництва.

Він радісно привітав мене і негайно сповістив про себе важливі новини. Щоб уникнути в майбутньому можливих катастроф, він перестав писати вірші на папері та пергаменті. Бо папір і пергамент наражені на різні небезпеки. Будь-який вітер може звіяти їх у морські глибини, а будь-яка прачка може мильною піною позбавити їх працьовито виписаних літер. Звідусіль загрожує знищення, і не можна довіряти своїх творів таким безвідповідальним предметам, як папір чи пергамент, котрі, не маючи розуму, не здатні ані оборонитися, ані уникнути небезпеки. Тому дядько Тарабук постановив довірити свої твори, а також їх охорону істотам живим і розумним. З цією метою він найняв тисячу молодих невільниць. Після написання кожного твору він наказував одній з невільниць вивчити його напам’ять. Написавши першу тисячу своїх віршів, він розпочав другу, призначаючи по черзі кожній невільниці наступний твір для закарбування в пам’яті. За час моєї відсутності дядько Тарабук встиг сплодити десять тисяч творів, тож на кожну невільницю припало по десять. Дядько Тарабук щодня під вечір збирав усіх невільниць у своїй кімнаті й до пізньої ночі на вибір наказував їм повторювати то кінцеві, то середні строфи своїх творів. Послужливі й з доброю пам’яттю дівчата так до цих вправ привчилися, що в разі чіткої вимоги могли з легкістю продекламувати весь твір від кінця до початку, опускаючи всі розділові знаки. Дядько Тарабук запросив мене увечері до кімнати, аби я позахоплювався услужністю й доброю пам’яттю метких дівчат. І дійсно, я не приховував подиву, слухаючи, як дівчата по черзі декламують якісь дивні, незрозумілі, але римовані слова, і до всього, як запевняв мене дядько Тарабук, ще й декламують їх без єдиної помилки. Мушу додати, що дядько Тарабук, після того як написав вірш і довірив його пам’яті однієї зі своїх невільниць, нищив оригінал на папері чи пергаменті, бо мав якусь особливу ненависть до одного й другого. Після цього додатку долучу ще, що дядько Тарабук пам’ять мав досить слабку і напевне не міг у своїй пам’яті зберігати стількох творів. Після вищезгаданого додатку і нижченаведеного долучення мушу висловити певний сумнів: чи й справді дівчата повторювали твори дядька Тарабука без єдиної помилки? Не знаю чому, але безлад і незрозумілість слів, які вони з блискавичною швидкістю виголошували на знак мого дядька, породжували у мене певну підозру щодо відповідності цих слів первинному зразку. І хоча первинний зразок міг так само бути безладним і незрозумілим, мене все ж насторожувало певного роду перебільшення в безладності й незрозумілості. Словом, я підозрював і підозрюю досі невільниць мого дядька в тому, що, користаючи з відсутності знищених первинних зразків, вони експлуатували його слабку пам’ять, довільно замінюючи слова оригіналів і підміняючи їх будь-якими відповідниками чи невідповідниками. Але мушу віддати дівчатам належне, що читали вони ті змінені твори з незвичайною, майже блискавичною швидкістю, яка унеможливлювала будь-який контроль. Ця блискавична швидкість п’янила й чарувала дядька Тарабука, служачи йому запорукою ретельності та прекрасної пам’яті невільниць. Я в глибині душі був протилежної думки, хоча й не смів її зрадити перед дядьком Тарабуком. І саме ця швидкість читання ще збільшувала мої вищезазначені підозри. По закінченні показу дядько, радісно потираючи руки, запитав: