Слава ЗСУ!

— Ну, як тобі подобається новий спосіб увічнення моїх творів?

— А чи не гадаєш ти, дядечку, — несміливо зауважив я, — що дівчата виголошують вірші зашвидко?

— Не буває зашвидко! — відповів дядько, з урочистим знаттям піднявши вгору вказівний палець. — Не буває зашвидко! Вірш треба або читати швидко, або взагалі не читати! Треба навіть досягти того, аби губи, тріпочучи наввипередки, переплутались у спільному своєму розгоні. Нехай не знає верхня губа, що говорить нижня! Правда, дівчата?

— Правда, правда, правда! — закричали заскочені зненацька питанням дівчата.

Дядько знову звернувся до мене.

— Щодня перед відходом до сну мої невільниці урочисто мені присягаються, що ніколи по своїй охоті, з власної і невимушеної волі не викинуть зі своєї пам’яті моїх творів.

Тут дядько звернувся до дівчат.

— Присягайтеся мені згідно зі звичаєм!

— Присягаємось, присягаємось, присягаємось! — знову хором вигукнули дівчата, піднімаючи вгору руки.

Дядько гордо вказав мені на них рукою і сказав:

— Погодься, що я добре знав, кому довірити свої твори. Чим є папір, чим є пергамент порівняно з такими дівчатами? Нічим! Так — їх ані вітер у море не звіє, ані прачка з них моїх творів не випере.

І дядько дав знак рукою, що дозволяє невільницям іти на спочинок. Вони почали вервечкою виходити з кімнати. Були там білявки, брюнетки, шатенки, руді і русяві. Поки вони виходили з кімнати, я помітив, що обличчя їх дещо стомлені, а й навіть пригнічені. В очах стояв якийсь смуток чи навіть розпач. Вони викликали одночасно жаль і повагу, якщо не зважати на вищезгадані підозри, позбутися яких я чомусь не міг.

Коли вони вийшли, дядько Тарабук звернувся до мене:

— Ти, мабуть, стомлений подорожжю, тому не силуватиму тебе сьогодні до розповіді, хоча й знаю, що трапилося тобі в далеких краях багато дива дивного. Я відкладаю нашу розмову до завтра в надії, що завтра почую від тебе відповідь, яку дала Піруза, прочитавши мій вірш.

Нічого не відповів я на це дядькові, лиш, попрощавшись, пішов спати.

На другий день на світанку дядько Тарабук прослизнув тихенько в мою кімнату, аби терпляче чекати мого пробудження. Розплющивши очі, я сказав:

— Я вже не сплю, сідайте собі, дядечку, десь близенько, а я розповім вам про все, що зі мною було.

— Починай від Пірузи, — таємниче і з помітним хвилюванням шепнув дядько.

— Не можу почати від Пірузи.

— Чому не можеш?

— Бо не був я в країні царя Міража.

Дядько Тарабук заломив руки.

— О, що ж ти зробив, недобрий Синдбаде! Я ж так довго чекав на Пірузину відповідь, так довго мені снилося, як пришле вона по мене сто лицарів і негайно після мого приїзду до країни царя Міража віддасть мені свою руку разом із половиною царства! Я ж був і є певен, що мій вірш очарував би й сп’янив її. Чому ж ти в своїх мандрах оминув країну царя Міража?

— Повернення у ту країну мені заборонене. Чатує там на моє життя жорстокий Дегіал, чия помста завжди буває страшною і неминучою. Але зате, дорогий дядечку, можу тобі розповісти багато інших чудес, які я бачив.

— Гай-гай, важка справа! — сумно зауважив дядько Тарабук. — Не бачив ти цього разу Пірузи, але зате напевне зустрів якусь іншу неземну істоту.

— Зустрів я істоту полум’яну, яка звалася Серміна.

— Що ж, нема Пірузи — розповідай про Серміну.

І я розповів дядькові усю історію Серміни від початку до кінця. Полум’яна постать Серміни в моєму описі так очарувала дядька Тарабука, що він зовсім забув про існування Пірузи.

— Дивна, однак, була та Серміна, чи не так? — зазначив дядько, глибоко замислившись.

— Дивна, — підтвердив я сумно.

— І полум’яна, кажеш?

— Полум’яна.

— Чи дуже полум’яна?

— Дуже! Адже ж власний внутрішній вогонь спалив її на попіл.

— Чи зберіг ти той попіл?

— Я зберіг його в урні, яку привіз у Багдад.

— Подаруй мені ту урну. Дивлячись на неї, я творитиму такі прекрасні вірші, яких не творив ще ніколи.

— Урни тієї не віддам я нікому! — відказав я похмуро. — Ти, дядьку, забуваєш про те, що з тисячі двохсот п’ятдесяти трьох ударів серця Серміна тисячу перших призначила мені!

— Напевне призначила б їх мені, якби хоч раз мене перед смертю побачила. Але доля судила, щоб вона померла, позбавлена можливості лицезріти мене! Нещасна! Навіть у годину смерті не було їй дано останнім поглядом окинути з ніг до голови мою постать! Я певен, що вигляд такого як я поета справив би велике полегшення конаючій і підбадьорив би її при переході у світ потойбічний! Але що поробиш? Я постійно розминаюся з полум’яними істотами, які призначені мені хіба лиш для того, щоб я їх ніколи вчасно не побачив. Життя повне непоправних помилок!