Слава ЗСУ!

— То давайте, дядечку, вирушайте якось разом зі мною в подорож, аби зустрітися там з якоюсь полум’яною істотою.

— Не зараз іще, не зараз! — відповів дядько Тарабук. — У мене надто багато роботи, надто багато слів римується в моїй голові. Не можу я на подорож тратити час, самим Богом призначений на писання віршів. А крім того, я не хочу покидати тисячу моїх невільниць, які за час моєї відсутності напевне встигли би пустити в непам’ять усі мої твори, а заповнити корабель тисячею дівчат — то було б надто обтяжливо.

Дядько Тарабук ще довго говорив про все, про що тільки міг говорити, але я вже його не слухав. Останнім часом він зробився страшенно багатослівним, і його багатослівність стомлювала мене й дратувала. Правду кажучи, я уникав дядькового товариства, хоча глибоко й щиро любив його. Після стількох переживань і потрясінь, яких завдали мені подорожі, я потребував спокою, тиші та самотності. Тому найчастіше я ішов з дому на самотні прогулянки берегом моря, щоб там думати про полум’яну Серміну, яку втратив безповоротно.

Під час однієї з таких прогулянок я зустрів якогось юнака, котрий наблизився до мене і, усміхаючись, запитав, чи це не я випадково Синдбад-Мореплавець.

Я відповів ствердно.

— В такому разі чи дозволиш мені потиснути твою руку? — запитав юнак.

— Звичайно! — відповів я, подаючи йому обидві руки.

— Твоя слава, — вів далі юнак, — оповила цілий світ. Твоє ім’я лунає по всіх країнах. Я віддавна марив про те, щоб пізнати тебе, і я безмірно вдячний за те, що ти дав мені потиснути обидві руки, а не відвернувся від мене з погордою, як від людини незнайомої. Адже я теж мрію про славу великого мандрівника. І я хотів би почути від тебе пораду, куди мені податися і яких небезпек зазнати, щоб здобути собі нарешті репутацію мандрівника.

Коли я пояснював йому, куди податися і яких небезпек зазнати, то краєм ока помітив, що юнакове обличчя постійно змінює свій вираз, а властиво, набуває по черзі двох виразів: один — вираз веселого юнацького обличчя, а другий — вираз морди Морського Диявола. Схоже було, що юнак насилу позбувається диявольського виразу — як тільки погляну, то він із надзвичайною посмішкою і видимими ознаками певних зусиль набуває виразу юнацького обличчя.

Я пригадав, що — на думку бувалих моряків — Морський Диявол може міняти свій вигляд, але з таким трудом і з такими нападами нестерпного болю, що заради стишення того болю повинен щохвилини повертати собі природну подобу.

Тоді я став з підозрою поглядати на юнака. Юнак це одразу помітив і сказав, усміхаючись:

— Ти, мабуть, зауважив дивні зміни, яких зазнає моє обличчя. Але не звертай на них ніякої уваги. Це наслідки нещасного випадку. Одного разу, коли я був ще дитиною, я грався піском і мушельками на морському березі. Нянька разом зі своїм нареченим віддалилися від мене, покинувши мене напризволяще. Я наблизився до берега і зацікавлено зазирнув у воду, яка, пінячись, билася в берег. Під хвилями — на білому піску — я помітив гарну, велику, барвисту мушлю. Я простяг ручку — бо мав тоді ручки, а не руки, — отож, простяг ручку до тієї мушлі. Раптом із хвиль з’явився Морський Диявол. Переляканий його виглядом, я став кричати. На мій крик прибігла разом із нареченим нянька і схопила мене на руки. Морський Диявол одразу зник у хвилях. Але вигляд Морського Диявола викликав у моїх м’язах хворобливу судому, яка час від часу примушує моє обличчя мимовільно й нестерпно прибирати форму морди Морського Диявола. Ця прикра й невиліковна хвороба не має, однак, нічого спільного з моєю істотою. Це просто нещасне каліцтво, яким я завдячую необачності своєї няньки. Мені боляче, якщо хтось звертає на моє каліцтво увагу й глузує з мене або глумливо дражнить Морським Дияволом. Я знаю, що ти людина чуйна і тому не будеш надто часто словом чи поглядом нагадувати мені про моє каліцтво.

— Урочисто присягаюся в цьому! — відповів я трохи зворушено. — Я й сам був іграшкою Морського Диявола, тому розумію, причиною скількох нещасть може стати та потвора. Це, мабуть, прикра хвороба — оте мимовільне, внаслідок хворобливої судоми, споріднення людського обличчя з такою потворною мордою, як морда Морського Диявола. Але що поробиш! Невиліковної хвороби ніхто позбутися не може. Прошу тебе, бідний юначе, не звертай зовсім уваги на мою присутність, і коли та судома тебе схопить, попускай хворобливим рухам свого обличчя, бо ж усяке силування тої судоми додасть лише болю твоїм м’язам.

— Дякую тобі за люб’язність і дозвіл! — вигукнув юнак, сердечно стискаючи мої руки й одразу попустивши хворобливим рухам обличчя, яке повністю видовжилося в морду Морського Диявола.