Слава ЗСУ!

Оскільки по природі я не підозріливий, то розповідь юнака повністю мене заспокоїла. Я відчув до нього жаль, навіть прихильність. Я жалів його від усього серця, бо як же можна не пожаліти юнака, у якого людське обличчя видовжується в зовсім диявольську морду в ту мить, коли він, наприклад, наближається до прекрасної принцеси або прощається перед від’їздом з таким улюбленим дядьком як, наприклад, дядько Тарабук?

Відтоді я старанно вдавав, що зовсім не помічаю хворобливих судом його обличчя. Юнак же, чи то для власного полегшення, чи для виявлення мені безоглядної довіри, попустив своєму обличчю такою мірою, що від того часу спішно й на постійно уподібнив його до морди Морського Диявола і, взявши мене під руку, ішов уздовж берега, зовсім не завдаючи собі труду позбутися хоча б на мить тої морди й прибрати — хоча б заради звичайної ввічливості — приємний вираз обличчя.

Незважаючи на це, я подружився з юнаком, і щовечора ми гуляли разом понад берегом моря. Я йому розповідав про свої подорожі, він же звіряв мені свої мандрівні мрії та наміри. При цьому він виявляв надзвичайну обізнаність із морем. Він вмів безпомилково прогнозувати погоду і непогоду. Він знав усі види риб, що живуть у морі. Одного разу він навіть визнав мені, що любить море у сто разів більше, ніж тверду землю, і що воліє пити солону морську воду, аніж прісну річну, тим більш, що ця остання викликає у нього болі в шлунку. Хтось інший на моєму місці здогадався би, з ким має справу. Було ж ясно, що позірний юнак є попросту Морським Дияволом. І лише через нечувану мою легковірність міг я так вірити його запевненням. Моя легковірність незабаром була покарана.

Одного разу юнак почав намовляти мене на спільну подорож.

— Я в подорожі стану тобі в пригоді, — гаряче переконував він. — У разі небезпеки я закрию тебе власними грудьми. Я ж бо сильний і відважний. І в подорожі легше вдвох дати собі раду. Я вмію плавати, як риба. Я знаю море наскрізь, як риба. Морську бурю я передчуваю безпомилково, як риба. Я спритний, як риба. В небезпеці я вмію залишатися холоднокровним, як риба. Одним словом, ти в мені матимеш вірного й сміливого товариша. Ми вирушимо просто до незнаних країн. Нас чекають чудеса і дива, які віддавна й надаремно сняться мені й маряться. Я був би щасливим, якби ти не відкладав день подорожі, а погодився б виїхати зараз, притьмом, негайно. Уявляю собі, скільки зачарованих принцес зустрінемо ми в дорозі! Скількох чорнокнижників переможемо! Нас чекає така слава, якої ніхто ще досі не здобув. Не варто зволікати, не варто спізнюватись! Хто пізно приходить — той сам собі шкодить. Сьогодні — через годину ми кіньми поїдемо до Басри, а завтра зранку відчалимо від берега. Чим швидше — тим краще. Моєю мрією з давніх-давен була спільна подорож з тобою, о славний, о непереможний, о великий Синдбаде!

Було щось особливе й привабливе в голосі юнака, щось, що зневолило мене до майже негайної згоди. Мені важко навіть докладно пояснити, чому я не міг опиратися його намовам. Хоча він і повертав до мене постійно свою диявольську морду, проте лагідне звучання його оксамитного голосу щільно заслоняло від мене усю огидність і потворність тієї морди. Не тільки заслоняло, але ще й надавало тій морді якогось нездоланного чару й привабливості. Заслухавшись мелодійних, п’янких звуків спокусливого голосу, я бачив мало не сліди прихованої краси в отій судомній морді. Незабаром ця морда почала мене попросту очаровувати. Мені здавалося, що вираз цієї морди сповнений глибокої задуми, саме такої задуми, яку пробуджує в загорілому мандрівникові вигляд незнаних країн. Мені знову захотілося волочитися світом — захотілося нездоланно, непереборно, безповоротно! Я схопив юнака за руку і, тиснучи її, приязно сказав:

— Згода, дорогий друже! Вже сьогодні, через годину, вирушимо верхи до Басри. Ти маєш рацію: ні хвилини не треба зволікати! Світ перед нами відкритий. Поспішаймо! Може, якраз тепер призначено нам зустріти в дорозі найпрекраснішу казку! Якщо запізнимось, ніколи вже наші очі її не побачать! Дозволь лише, щоб я ненадовго повернувся в палац, аби попрощатися з моїм дядьком.

— Я чекатиму тебе тут, на березі, — відповів юнак.

Я побіг у палац. Дядько Тарабук у своїй кімнаті якраз був зайнятий допитуванням дівчат. Я, захекавшись, вбіг у кімнату і тут же вигукнув:

— Я від’їжджаю!

— Куди? — запитав дядько Тарабук.

— До незнаних країн.

— Як це? Вже хочеш мене покинути?

— Це моє безповоротне рішення.

— А чи маєш при собі вірша, якого я колись написав на честь незабутньої Пірузи?

— Маю.

— Отож, якщо зустрінеш дорогою якусь королівну, аби лиш достатньо полум’яну, вручи їй цей твір із запевненням, що то я для неї його зримував. Обіцяєш?