Слава ЗСУ!

— Коли я жила на світі, я завжди очікувала якогось величезного, більшого від мене самої щастя, але щастя не прийшло. Сьогодні, коли мене вже немає, я відчуваю, що я значно більша від того щастя, яке не прийшло.

— Арміно, не говори про себе, як про покійницю, — шепнув я, беручи її за руку. — Мене проймають тривогою твої слова і цей минулий час, який ти постійно вживаєш через неуважність. Будь якнайкращої думки. Старий матрос має рацію.

— Напевне, має рацію, — підтвердила Арміна.

— Коли настане ніч… — продовжував я.

— Ніч вже настала, — перервала Арміна.

Лиш тепер я відчув, якою мірою перейнявся тим, що мало статися. Я навіть не помітив приходу ночі. Зірки вже мерехтіли на небі, і нічна тиша запанувала на морі.

Ми довго мовчали, дуже довго, і жодне з нас не хотіло чи не сміло порушити мовчання. Нарешті я вирішив промовити першим.

— Коли підійде північ… — почав я.

— Уже підійшла, — знову перервала мене Арміна. На палубі нікого не було. Я подав Арміні слоїчок з маззю. Вона взяла його тремтячою рукою і глянула мені в очі.

Якраз була північ. Арміна занурила свої чорні пальці в слоїчок і торкнулася ними свого обличчя. Обличчя, шия і долоні тут же побіліли.

Переді мною стояла чудесна, біла, як алебастр, королівна. Я простяг до неї руки, але вона не подала мені своїх.

— Арміно, чому ти не подаси мені руки?

Арміна мовчала.

Я глянув у її бірюзові очі, але через нічну пітьму не міг бачити їхнього виразу.

Арміна білішала щораз більше, білішала з кожною хвилиною, білішала неустанно, так що під кінець покрилася дивною, жахливою білістю.

— Арміно! — шепнув я знову. — Що з тобою? Чому ти нічого не кажеш? Чому ти така жахливо біла?

Вона й далі стояла без руху, спираючись на корабельну стіну.

Я торкнувся її рук. Вони були холодні, як лід. Я торкнувся чола, повік, вуст… Холодними були і вуста, і повіки, і чоло… Я все зрозумів… Її білість була білістю трупа…

І незважаючи на це — Арміна все ще білішала. Її постать зробилася тепер майже прозорою і колихалася від найменшого вітерця. Нарешті я помітив, що це вже не Арміна стоїть переді мною, а якась дивна, мертва, прозора істота, зіткана з миршавого, білого квіткового пуху. Раптовий і сильний порив вітру миттю розвіяв той пух у ніщо, здмухнув його кудись у повітря, яке одразу наповнилося чарівним квітковим ароматом. Я вдихав той аромат, неустанно повторюючи:

— Арміно!.. Арміно!.. Арміно!..

Арміни вже не було.

Усю ніч я проплакав. Вранці розповів команді про все, що сталося. Старий і бувалий матрос розридався, як дитина.

— Бачить Бог, що я з першого погляду полюбив ту дівчину! — з натугою сказав він. — Я хотів їй зробити послугу — а скривдив передчасною смертю. Мені б там її чорнота не дуже й заважала, але я старий і бувалий і одразу зметикував, що та чорнота стоїть на заваді до одруження з дівчиною. І лишень тому я й порадив тобі вжити мазь, повернення якої, до речі, було б дуже бажаним, бо я маю дружину, чиє обличчя час від часу чорніє, і тоді для елегантності — щоразу, коли я вертаюся додому — ми застосовуємо ту мазь належним чином.

Я віддав йому слоїчок з маззю, бо підняв його з палуби, де Арміна впустила його з рук.

Ми саме наближалися до острова, на якому знаходилася держава царя Павича. Корабель пристав до берега, і ми поспішно зійшли на сушу, дещо стомлені подорожжю. Капітан негайно повів мене до палацу царя Павича, щоби — згідно зі звичаєм — представити цареві чужоземця.

Цар Павич сидів саме на троні й читав якісь надзвичайно цікаві казки, бо навіть не помітив нашого приходу.

— Царю, — досить голосно сказав капітан, — я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя.

Цар не відірвав очей від книжки з казками. Він, мабуть, читав якесь потішне місце, бо посміхався сам до себе і читав далі.

— Царю! — голосніше закричав капітан. — Я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя.

Цар і цього разу не відірвав очей від книжки. Він, мабуть, читав про якусь сумну пригоду, бо очі в нього розширились, а обличчя набрало виразу тривоги та зацікавленості.

— Царю! — ревнув капітан. — Я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя!

Цар читав далі. Він, мабуть, доходив до кінця якоїсь заплутаної історії, бо сопів від зацікавлення і нетерпляче смикав ногою.

Капітан, втративши будь-яку надію привернути царську увагу, звернувся до мене:

— Мого горлання, мабуть, не вистачає. Було б, либонь, найкраще, якби ми разом, спільними силами й зладженим хором ревнули одне й те ж речення.