Слава ЗСУ!

— Звичайно, — відповів я, — не маю нічого проти, але хотів би знати, яке мені речення кричати.

— Та те ж саме, яке я досі повторював надаремно, — відповів капітан.

— Але це ж буде якось смішно, якщо я сам про себе вигукну речення, яке тільки хтось інший може про мене сказати, — зауважив я дещо збентежено.

— Пусте! — перервав мене капітан. — Йдеться лише про те, аби в два голоси ревнути те, що я до цього горлав одним голосом.

Капітан дав знак, і ми обидва ревнули:

— Царю, я привів до тебе чужоземця, який прагне бачити твоє обличчя!

Цього разу цар відірвав погляд від книжки і переніс його спершу на мене, потім на капітана.

— Хто говорить і кому? — запитав він, подумавши. Видно було, що він ще не звільнився від вражень, які навіяла йому прочитана казка. Погляд його все ще був неуважний, а думки далекі від реальності.

Тоді капітан витлумачив йому, що я чужоземець і з’явився перед його царські очі згідно прадавнього звичаю.

— А, це дуже гарно з твого боку, молодий чужоземцю, що відвідав нашу країну. Щоправда, ти перервав мені надзвичайно цікаву казку, яку я саме закінчував, але, на жаль, завжди хтось комусь мусить щось перервати. Ти дуже мені подобаєшся, і можу сміливо сказати, що я з першого погляду відчув до тебе симпатію. Отже, можеш оселитись у моїй державі, але мушу тебе попередити, що, згідно наших одвічних звичаїв, жоден, навіть найсимпатичніший чужоземець не має права одружитися з нашою підданою без спеціального царського дозволу.

Цар ще раз привітно подивився на мене і дав знак рукою, що аудієнція закінчена.

Я вклонився і вийшов з палацу разом із капітаном.

Оселився я в одному з менших будинків, що стояли поблизу царського палацу. Поряд зі мною жив купець на ім’я Гассан, у якого була надзвичайно вродлива дружина Корибілла.

Я заприятелював з ними і відтоді всі дні й вечори проводив у їхньому домі в розмовах.

Я помітив, що держава царя Павича має дві особливості. По-перше, усі без винятку жінки — надзвичайно вродливі й чарівні. А по-друге, чоловіки, незважаючи на захоплення верховою їздою, зовсім не користуються сідлами, навіть і не знають їх.

— Чи ж може таке бути, — запитав я у Гассана і Корибілли, — що у вашій державі ніхто ніколи не користувався сідлом?

— Чим? — здивовано вигукнули обоє.

— Сідлом, — повторив я.

— Ми не знаємо цього слова і не знаємо, що воно значить, а тому нам важко відповісти на твоє запитання.

Я намагався на різні способи витлумачити їм значення цього слова.

— Це такий м’який предмет, — сказав я, — який насаджують на спину коням, щоб полегшити вершнику його перебування на коні.

— А чому ж у такому разі те, що має забезпечити зручність вершника, насаджують на спину коням, а не вершникам? — запитали обоє.

— Та з тієї простої причини, що сідло має на меті створення певного проміжку між вершником і конем.

— Тоді ми не розуміємо, чому той, хто хоче сісти на коня, одночасно повинен створювати якийсь проміжок між собою та конем.

— Кінська спина, — продовжував я, — вузька і тверда. З неї легко звалитися на землю. А тимчасом сідло — широке й м’яке, на ньому можна чудово триматися і уникнути падіння.

— Ніхто ще в нашій державі з коня не впав, — зауважив Гассан, — тому я не розумію, навіщо нам користуватися предметом, який захищає саме від падіння.

— Бачу, що мені не вдасться пояснити вам усі переваги сідла. Тож замість з’ясувань, займуся я виробництвом сідел, а тоді ви самі особисто справдите їх корисність. Для мене це буде заняття дуже вигідне. Бо я уславлюся у вашій країні як перший лимар і винахідник сідла. Окрім того, продаж сідел забезпечить мені значні прибутки, бо зараз я позбавлений необхідних засобів до життя.

І зайнявся я тоді виробництвом сідел. Протягом кількох місяців моє житло до країв заповнилось тисячею найдобірніших сідел.

Тоді я оголосив цілому місту, що навчу всіх користуватися новим знаряддям для верхової їзди, яке називається сідло і яке, забезпечуючи зручність їзди верхи, одночасно оберігає від падіння.

Я визначив годину проби і вибрав місцем показу найбільшу площу в самому центрі міста.

О визначеній годині усе населення зібралося на площі.

Привели тисячу коней, на яких рицарі царя Павича їздили зазвичай охляп.

Я стояв посеред площі, оточений горами скупчених сідел, а поруч стояли мої приятелі — Гассан і Корибілла, які зацікавлено очікували мого показу.

Для випробувань я обрав першого з краю коня, осідлав його і скочив верхи. Я почав гарцювати по площі, аби дати можливість присутнім докладно придивитися до моєї їзди. Після чого, зсівши з коня, запропонував, аби тепер хтось із рицарів сів на нього і випробував переваги їзди в сідлі над їздою охляп. Однак ніхто з рицарів не хотів відважитися на пробу. Одні виявляли ознаки чогось, схожого на засоромленість, причин якої я не міг збагнути. Інші, найімовірніше, боялися сідла, наче якоїсь диявольської пастки чи засідки. Ще інші виправдовувалися тим, що не налаштовані зараз на верхову їзду. Ще інші казали: