Слава ЗСУ!

— Як же можна сісти на коня, який має на спині щось зовсім не кінське, а ще й таке зайве, наче пухлина чи горб? Але ми, зрештою, охоче сядемо на того коня, якщо вигадливий чужоземець розташує своє сідло далі від спини, під животом коня, чи приладнає його до хвоста.

Мої настійливі вмовляння нічим би, мабуть, не закінчились, якби не те, що сам цар Павич несподівано прибув на площу.

Терпляче вислухавши мої пояснення та докори рицарів, він наказав мені ще раз сісти на осідланого коня. Я негайно зробив це і знову об’їхав кругом площі.

Цар придивлявся до мене уважно і з помітним подивом. Коли я зіскочив з коня, він сказав мені з великою вдячністю:

— Твій задум прекрасний і має, безумовно, на меті сіяти страх серед ворогів під час битви. Ти виглядав так страшно, що я мусив чинити нелюдські зусилля, аби не втекти чи не зомліти! Цар, який скористається з твого задуму, має забезпечену перемогу у війні, бо жоден, навіть найхоробріший ворог не встоїть, побачивши страшних вершників, які окрім кінських спин мають ще під собою такий потворний і такий зайвий приладунок! І я прошу тебе, аби ти осідлав усіх наших коней, бо я хочу сам особисто разом з усією моєю чоловічою частиною населення сісти на осідланих коней.

І почав я сідлати коней. Сідлав я їх три дні й три ночі — на четвертий день ще раз показав царю й рицарям, яку ногу вони повинні вкласти в стремено, а яку перекинути через коня.

Жіноча частина населення теж зібралася на площі, аби оглядати незвичайне видовище.

На даний знак цар і усі рицарі сіли на коней і риссю вирушили за місто. Леле! — цар через неуважність правою ногою вскочив у стремено, а ліву перекинув через коня, тому мчав тепер на чолі всього загону, повернувшись задом до кінської голови, а передом до хвоста, якого досить міцно тримав у руках з метою закріплення своєї на коні позиції.

Я і уся жіноча частина населення побігли риссю слідом за вершниками, аби прослідкувати їхню дальшу долю. Даремно я подавав царю знаки, щоб він зупинився і поміняв свою прикру позицію. Цар добродушно посміхався мені й волав:

— Не маю часу!

Або горлав:

— Надто пізно, надто пізно!

Це останнє царське горлання зродило у мене досить обґрунтоване припущення, що цар, маючи в руках лише кінський хвіст, не може ні затримати коня, ні керувати ним. Одночасно я помітив, що цар робився то блідий, то червоний і виправляв на коні дивні торсання й підскоки. Він блід, підскакуючи вгору — і червонів, спадаючи назад на сідло.

Зате інші рицарі, як мені здавалося, належно сиділи на конях. Вершники якраз виїхали на узвишшя, яке підносилося за містом, а звідти взяли розгін до долини, яка зеленіла під узвишшям. Я і жіноча половина населення затримались на вершині узвишшя, щоби звідти оглядати дальшу їхню долю.

Цар перший з’їхав у долину, обернений до нас обличчям, аж ніяк не усміхненим, а задом — до мети своєї поїздки. За ним з’їхала решта рицарів. І тоді сталося те, чого я найбільше боявся. Ледь-но коні торкнулися копитами духмяної підстілки долини, як цар і усі його рицарі поспадали з сідел на землю. Серед усієї жіночої частини населення зчинилися ґвалт і метушня, чоловіча ж частина зберігала повний спокій, лежачи в найрізноманітніших позах на дні долини, не намагаючись навіть, а може, не в силах звестися на ноги. Я і вся жіноча половина населення щодуху збігли з узвишшя в долину.

Варта співчуття картина постала перед нашими заплаканими очима! Цар і рицарі зазнали такого болісного падіння, що не було навіть мови про те, аби своїми силами повернутися додому! Переляк жіночої частини населення був тим більший, що від створення світу ніхто в державі царя Павича з коня не впав. Це вперше пережили тут таку катастрофу і вперше пересвідчились у можливості такого падіння!

Жіноча частина населення зайнялася перенесенням поранених і пошкоджених до рідних домівок. Після чого в місті протягом більш як трьох місяців тривала понура й безлюдна тиша. Бо ж уся чоловіча частина населення під неустанним доглядом жінок лежала в ліжках і терпляче чекала, аж загояться рани. Нарешті, коли вже усі рани загоїлись і зарубцювались, почали складати мені візити вдячності, бо так наказували звичаї і ввічливість. Першим відвідав мене цар Павич і зі сльозами на очах дякував мені за мій винахід. Він весь був вкритий синцями, шрамами й ґулями.

— Це гарний і цікавий винахід, — говорив він, тихенько плачучи, — але має один недолік, а саме те, що він незручний.

Говорячи це, він вручив мені у власні руки сідло, яке приніс під пахвою. На другий день складала візити уся чоловіча частина населення, тиснучи мені мовчки руку і повертаючи сідла, якими я їх обдарував. Незабаром моє житло знову до країв заповнилося сідлами.