Слава ЗСУ!

Довший час я не виходив з дому на вулицю, бо соромився з’явитися перед очима тих, хто так через мене настраждався.

Однак після довгих роздумів написав я царю листа такого змісту:

«Милостивий Пане!

Мені незмірно болить те, що я став мимовільною причиною таких надмірних невдач і нещасть. Але найбільшим болем була би для мене втрата прихильності Вашої Царської Величності. Бо незважаючи на те, що, згідно з одвічним звичаєм своєї країни, Ваша Царська Величність зволила скласти мені візит вдячності, однак повернення сідла наказує мені думати, що Ваша Царська Величність не задоволена мною так, як я Вашою Царською Величністю. Мої здогадки підтверджує і та обставина, що в очах Вашої Царської Величності я бачив досить гіркі сльози, а на чолі — синці й шрами. Тому я був би незмірно вдячний, якби Ваша Царська Величність на доказ незмінної симпатії до моєї особи дозволила мені одружитися з однією зі своїх підданих, врода яких віддавна привертає мою увагу, але надто велика кількість яких ще не дозволила мені зробити окремого і остаточного вибору. Дозвіл Вашої Царської Величності на таке одруження буде доказом, що Ваша Царська Величність не криє у своєму серці жодної образи на мене за нещасливу катастрофу, що сталася на квітучій підстілці відомої долини.

Чужоземець Синдбад»

На другий день після відправлення вищенаведеного листа я дістав пергамент, списаний власною рукою царя, в якому було сказано таке:

«Ми, цар Павич, володар острова, князь усіх на острові садів, вождь усіх на острові вершників, верховний жрець усіх на острові обрядів, верховний знавець ввічливості й гостинності, верховний любитель казок та верхової їзди, цим сповіщаємо, що чужоземець Синдбад є вправі — згідно з нашим дозволом — узяти за дружину одну з наших підданих, незвичайна врода яких віддавна привернула його увагу, а надто велика кількість яких ще не дозволила йому зробити окремого і остаточного вибору.

Цар Павич»

Отримавши цей цінний пергамент, я приліпив його чимшвидше до шиби мого вікна так, що письмом він був звернений до вулиці. Принадливість пергаменту була, вочевидь, великою, бо незабаром натовп жінок зібрався під моїм вікном і уважно читав царське послання.

Я ж міг скільки завгодно приглядатися до прекрасних жительок острова, аби нарешті зробити вибір і одній з них — в силу царського дозволу — запропонувати одруження.

Однак усі були такі гарні, що я жодним способом не міг вивищити одну над другою, бо, вибираючи одну, поминув би й скривдив решту. Я приглядався й роздумував так довго, що настала врешті ніч, і вулиця спустіла. Усі жительки острова розійшлися по домах, усі, крім однієї, яка — незважаючи на ніч — все ще стояла під моїм вікном і, мабуть, усоте перечитувала царське послання.

Я тоді відчинив вікно і сказав:

— Прекрасна самітнице, як ти можеш псувати свої блакитні очі читанням у темряві цього пергаменту?

— Зміст цього пергаменту, — відказала дівчина, — такий цікавий і захопливий, що волію радше зіпсувати очі, аніж відмовитись від насолоди читання слів, які грають барвами на його поверхні. Мене звуть Каскада.

— Гарне ім’я, — зауважив я, — значить майже те саме, що водоспад. Я страшенно люблю водоспади.

— Ти щасливий! — шепнула дівчина.

— Чому? — спитав я.

— Тому що цар обдарував тебе таким почесним дозволом.

— А що б ти зробила, якби цар дозволив тобі вийти заміж за чужинця?

— Я вибрала б тебе! — вигукнула дівчина.

— Нехай же станеться, як ти сказала! — шепнув я через вікно дівчині. — Сам я не міг спромогтися на вибір, зате зумію бути обранцем!

На другий день я одружився з Каскадою.

Наше подружнє життя було ланцюгом чудес, захватів, усмішок, розваг, безперервних прогулянок, цікавих розмов, приспішених ударів серця, золотих снів і менш золотих пробуджень.

Ніщо не затьмарювало нашого щастя крім одного єдиного дивного норову, який мала прекрасна Каскада, а саме — від народження палила її нездоланна жага кидатися з вершин скель і гір у прірви й безодні. Я намагався неустанно слідкувати за Каскадою і супроводити її в усіх прогулянках, щоби вона не залишалася сама. І усе ж їй кілька разів вдалося вибратися з дому так, щоб я не знав, і лиш завдяки моїй невтомній пильності я своєчасно з’являвся поруч неї — у мить, коли вона якраз мала скочити з вершини урвистої скелі у прірву, що розверзлася під її ногами. Я хапав її в обійми й ніс назад додому.

Надаремно тлумачив я їй нерозумність і небезпечність таких стрибків. Ніяк не міг я перемогти в ній тієї вродженої і нездоланної жаги, яка, напевно, була сильнішою за жагу життя.