Слава ЗСУ!

Тимчасом стався випадок, який глибоко вразив мене. Дружина мого приятеля Гассана — прекрасна Корибілла, — купаючись в озері, поринула раптом у таку нездоланну задуму, що не помітила навіть, коли почала тонути. Від тієї особливої задуми вона не звільнилася навіть тоді, коли вода залила їй очі та вуха. Вона потонула, правдоподібно, навіть не знаючи про те, що стає утопленицею. Сталося це на світанку, і саме на світанку пробудили мене крики мого сусіда, які роздирали серце. Я вибіг з дому на вулицю і застав його, коли він, стоячи під вікнами свого житла, заламував над головою руки. Вираз його обличчя був майже безумний. Він плакав так розпачливо, що його плач не стільки зворушував, скільки жахав.

— Бідний Гассане, — сказав я, — я знаю, яке нещастя прийшло до тебе. І усе ж заспокойся і не побивайся так жахливо! Розпач нікому не допоможе. Ти ще молодий, життя ще перед тобою.

— Ти що, глузуєш! — закричав Гассан. — Життя вже за мною! Сьогодні увечері я покину цей світ раз і назавжди. Чи ж ти не знаєш, що, згідно з нашими звичаями, у разі смерті когось одного з подружжя живцем ховають і другого? Адже ж існує у нас прислів’я: «Кого жона покидає, того смерть не минає». Чи інше прислів’я: «За життя — немов шуліки, після смерті — вдвох навіки».

Говорячи це, Гассан безнадійно плакав. Його слова зродили в мені різнорідні побоювання.

— Як це! — закричав я. — Чи ж може бути, щоби в країні, де панує поштивий і добродушний цар Павич, існував такий жорстокий звичай!

— На жаль, існує! — плачучи, відповів Гассан. — Вже сьогодні увечері мене поховають живцем! Разом зі мною в могилу покладуть усе моє рухоме майно, а також сім хлібів і сім глечиків води — їжу на цілий тиждень під землею.

Гассан ще щось казав, але я вже його не слухав, бо щодуху побіг додому. Я хотів переконатися, чи Каскада, згідно з даною мені обіцянкою, слухняно сидить вдома. Я боявся, що, незважаючи на обіцянку, вона втекла з дому, аби видряпатись на вершину якоїсь скелі й кинутися звідти у прірву.

Але я застав її вдома. Я знову взяв із неї урочисту обіцянку, що вона не вийде без мого дозволу з дому, і подався чимшвидше до палацу царя Павича. Цар Павич, як завжди, сидів на троні й читав казки під назвою «Чудесні оповідання».

— Царю! — ревнув я одразу так голосно, що цар тут же відірвав погляд від книжки і зі страхом переніс його на мене.

— Слухаю, — ввічливо відповів він через деякий час.

— Царю! — кричав я далі. — Я дізнався сьогодні про існування в твоїй державі такого нелюдського звичаю, що в мене волосся стало дибом і, мабуть, ще й досі стоїть так на голові.

— Стоїть, — підтвердив цар, оглядаючи мою голову. — То чим же я можу бути тобі корисним?

Я розповів йому все, що почув з вуст бідного Гассана, а потім додав:

— Скажи мені, царю, чи чужоземці теж підлягають дії цього жорстокого звичаю?

— Теж, — лаконічно відповів цар.

— Без винятку?

— Без, — коротко відповів цар.

— Значить, і я в такому випадку мусив би, на жаль, підкоритися цьому звичаю?

— На жаль! — підтвердив цар.

— А чи як чужоземець, не міг би я отримати у цьому в усіх відношеннях сумному становищі яких-небудь привілеїв?

— Наприклад… яких? — спитав цар.

— Наприклад… привілеїв зволікання, відволікання чи відкладання?

— Ні, — рішуче відповів цар.

— Мене дивує, — зауважив я гірко, — що під пануванням такого добродушного царя живуть в усій красі такі жорстокі звичаї.

— А однак, — відповів, усміхаючись, цар, — моя добродушність, яка тобі так припала до серця, теж є лише звичаєм, якому я мушу коритися так само сліпо, як ти — похованню живцем твоєї особи. Чи добродушний я по природі — не знаю. Знаю лише, що одвічний звичай моєї країни наказує кожному царю добродушність. Я користуюся цією приписуваною мені всіма добродушністю так ревно, що давно вже у цьому відношенні втратив усяку міру та всі критерії. Я читаю казки, всміхаюся, вдаю людину розсіяну, часто кажу дурниці та з кожним роком чимраз швидше дитинію. Так вимагає звичай, і я йому корюся. Так я виконую обов’язок, що зветься царювання, і я не стільки стомлений, скільки заворожений цим обов’язком. Тому мене сповнює обуренням невдячний протест і бунт проти ласкаво запропонованих нами тобі обов’язків. Ти лишень подумай, що твоя нехіть до звичаєвого поховання живцем твоєї особи є тим самим, чим був би з мого боку бунт проти власного трону і власної особи. Це вперше доводиться мені чути в моїй державі такого роду нарікання. Ти перервав мені на якийсь час читання казок і неустанний поступ до безумовного здитиніння. Тож дай мені спокій. Я вертаюся до своєї казки, яку перервав на найцікавішому місці.