Слава ЗСУ!

Цар знову глянув на мене з добродушною, майже дитячою усмішкою і заглибився в читання, я ж зі смутком і розпачем покинув палац.

Увечері того ж дня відбулося поховання Гассана і Корибілли. Похоронна процесія пройшла через усе місто аж до заміських горбів. Гассан, згідно зі звичаєм, ніс на власних плечах скляну труну з мертвою Корибіллою. За ним — на величезній колісниці — двоє чорних коней везли усе його рухоме майно: столи, стільці, меблі, шафи, а також величезну колекцію альбомів з найрізноманітнішими поштовими марками, бо Гассан був відомим і завзятим збирачем поштових марок і мав найрідкісніші екземпляри, які ніде не зустрічаються. На вершині одного з горбів знаходились потаємні двері, які вели у підземелля, що служило спільною гробницею для усіх підданих царя Павича. Урочисто ті двері відчинили і через їх темний отвір спустили на мотузках у підземну безодню бідного Гассана, мертву Корибіллу, меблі, столи, шафи й колекції найрідкісніших марок, а під кінець — сім буханців хліба й сім глечиків води. Після чого двері зачинили.

Урочистості було закінчено.

Я повернувся додому глибоко схвильований. Каскада намагалася розвіяти мій смуток пестощами й усмішками, але надаремно. Я вперше бачив людину, поховану живцем, і вперше зрозумів, що й мене може чекати схожа доля.

На кілька днів Каскада понехаяла свої дикі прогулянки над прірвами. Не відходила від мене ні на мить. Я вже почав сподіватися, що моя дружина позбулася своїх хворобливих звичок. І усе ж одного дня вона потихеньку зникла з дому і щось довго не поверталася. Занепокоєний, я побіг у місто, аби шукати її, але ніде не знайшов. Випадковий зустрічний пастух, який повертався з-поза міста, сказав мені, що бачив її на вершинах скель, як бігла кудись, наче причинна. У супроводі кільканадцяти приятелів побіг я до тих скель. Ще не наблизились ми як слід до їхнього підніжжя, як побачили вже здаля Каскаду на вершині найвищої скелі. Її довгі розтріпані коси розвівалися, спливаючи по плечах. Очі палали дивним, безумним вогнем.

Я добіг до підніжжя скелі, на якій вона стояла, і закричав:

— Каскадо!

Вона нахилила голову і поглянула на мене.

— Каскадо! — кричав я далі. — Облиш свої безумні наміри! Стримайся, погамуйся! Приборкай жагу злету з вершини цієї скелі в пащу смерті, яка чатує на тебе!

— Синдбаде! — відгукнулася Каскада. — Муже мій і коханку єдиний! Вибач мені мою неслухняність і мою впертість! Не можу я приборкати цієї страшної жаги злету! Не можу її стримати ані погамувати! Щось волочить мене, і тягне, і вабить, і штовхає, і підхоплює, і приневолює до того, аби я з вершини скелі кинулася хоч куди, хоч у прірву, хоч у смерть, хоч би й отуди, до твоїх ніг, на ту нічию траву.

— Що ти робиш, божевільна! — кричав я знову. — Якщо ти кохаєш мене, зійди жива й обережна в мої обійми!

— Не можу зійти, можу лише кинутися, ані жива, ані обережна, а мертва і необачна!

І не встиг я ще нічого відповісти, як Каскада кинулася з вершини скелі і з розвіяним волоссям упала до моїх ніг — мертва і необачна.

Мої приятелі підняли на руки тіло Каскади і мовчки понесли додому.

Я йшов за ними, здивований тим, що не можу плакати. Смерть Каскади була такою незвичайною і такою нею самою спричиненою, і такою на вершинах скель вимареною, що відбирала в мене здатність і можливість плачу.

Це сталося вранці, а вже увечері, згідно зі звичаєм, мали мене живцем разом із Каскадою поховати. Ось і вечір настав. На власних плечах поніс я скляну труну з мертвою Каскадою. За мною сунула колісниця, наповнена різним скарбом, меблями, а за нею сто інших колісниць, на яких купчилися неймовірно великі стоси сідел, які мені повернули.

Нарешті прибули ми на відоме узгір’я, яке я вже добре знав. Відчинили потаємні двері й спустили мене живцем у гробницю разом із прекрасною Каскадою та усім рухомим майном. Коли я вже торкнувся ногами вологого ґрунту похмурого підземелля, то мусив чимшвидше відскочити набік, аби уникнути спадання мені на голову тисячі вкидуваних у підземелля сідел. Під кінець на решті спустили мені на мотузках сім буханців хліба і сім глечиків з водою — і потаємні двері затраснулись…

Мене огорнула пітьма, і я втратив притомність.

Коли вона повернулася — то в першу мить я нічого не міг побачити навкруги в пітьмі, яка мене оточувала. Але помаленьку та потихеньку мої очі так звикли до мороку, що під кінець я міг зовсім вільно розрізняти обриси й навіть барви усіх предметів. Я знаходився в якомусь дивовижному підземному лабіринті, наповненому скляними трунами та біліючими у пітьмі людськими кістяками. Кількість нагромаджених у підземеллі столів, стільців, шаф і усякого роду меблів була просто неймовірною.