Слава ЗСУ!

І от я всівся на одному зі стільців і, присунувши до себе стіл, поставив на нього сім глечиків з водою і сім буханців хліба. Я, мабуть, дуже довго був непритомним, бо мене вже мучив голод — такий скажений і непогамовний, що я пив і їв доти, доки не випив усієї води з глечиків і не з’їв усіх семи буханців хліба. Так-сяк під’ївши, я встав і побрів наосліп просто себе. Я вирішив іти безустанку, без зупинки, без спочинку, в усіх можливих напрямках, з надією на те, що сліпе щастя чи випадок прийдуть мені на допомогу, а збіг обставин дозволить мені як не в той, то в інший спосіб вибратися з підземелля на сонце.

Важко мені визначити, як довго я тинявся покрученими підземними коридорами — серед скляних трун, щільно й до країв наповнених людськими тілами. Здається, однак, що мандри мої тривали кілька днів. Нарешті одного дня я натрапив на величезну самотню нішу, в якій стояла лише одна скляна труна, більших за інші розмірів. У тій труні лежала на єдвабних подушках жінка надзвичайної вроди із золотою лютнею в руці. Виглядала вона, як жива. Смерть не змогла торкнути тлінню її тіла ані вчинити їй чогось недоброго; одним словом, здавалося, що жінка спочиває у труні без смерті.

Труна стояла на великому, запліснявілому від вологи та вкритому мохом камені. Вид померлої чи, може, сплячої так зачарував мене, що я присів біля підніжжя труни на камені, щоб придивитися до неї зблизька і трохи відпочити, бо ж до цього я ні на мить не переривав своєї мандрівки. Машинально й неусвідомлено почав я рукою згортати з каменя плісняву й мох. Раптом під пальцями я відчув дотик якогось металу. Я наблизив очі й побачив, що це були куті з золота літери. Я тут же зірвав плісняву до кінця і розчистив напис, викарбуваний у камені золотими літерами. Поспішно й зацікавлено прочитав я той напис, який звучав так:

Ти розбий скляну труну кулаком здоровим, І що має таланити, поталанить знову.

Я підняв кулак і щосили вгатив у скляну труну. Та розпалася зі стогоном і дзвоном на дрібні шматочки. У ту ж мить жінка немов пробудилася від сну. Однією рукою протерла очі, а другою обмацала лютню, наче прагнучи переконатися, що не загубила її. Нарешті, притискаючи лютню до грудей, вона підвелася і повільно зійшла з каменя на землю. Тоді її погляд упав на мене.

— Це ти розбив труну? — запитала вона голосом таким мелодійним, що я одразу й не смів відповісти, бо мені здавалося, що у відповідь повинен заспівати якусь чудову пісню. Звільнившись від першого враження, я відповів:

— Так, я розбив твою труну, прочитавши напис на камені.

— Значить, я належу тобі, бо присяглася, що вийду заміж за чоловіка, який розіб’є мою труну і поверне життя моєму тілу.

— Чи давно ти померла? — запитав я.

— Я ніколи не помирала, — відповіла вона.

— Чи ти ніколи не жила на землі?

— Ніколи не жила.

— Скажи мені, хто ти.

— Я ніхто. Мене зовсім немає. Я не існую. Я не вмію існувати. Я вмію лише снитися тим, хто прагне сну. І оце зараз я снюся тобі. Раніше я снилася царю Павичу, коли він ще був юнаком, але той сон так його втомив, що він наказав якомусь чарівникові підловити мене на гарячому вчинку явлення уві сні, і той — підловивши — закрив мене у скляній труні, котру спустили у підземелля і встановили в ніші на оцім камені. Тоді я вигадала напис, який ти на камені прочитав, а мені ж достатньо щось побачити уві сні, аби воно здійснилося. Напис здійснився. Я пообіцяла собі в душі вийти заміж за того, хто цей напис прочитає і розіб’є труну, аби знову повернути мене до мого сонного діла. Вийти заміж для мене означає те саме, що снитися. Відтепер я снитимусь тобі вірно, слухняно й вічно. Буду уві сні грати тобі на моїй лютні різноманітні пісні. А лютня моя — дивовижна: достатньо піснею порушити її струни, як спалахнуть вони різними блисками, що освітлять будь-яку пітьму.

Говорячи це, вона торкнулася пальцями струн своєї лютні й почала грати. Струни почали спалахувати різними блисками стосовно до звуків, які вона з них добувала. Світилися вони розмаїто: то червоним, то блакитним, то зеленим світлом, освітлюючи підземелля.

— Чи добре я тобі снюся? — запитала вона, граючи дедалі чарівніше.

— Добре, — шепнув я.

— Чи забуваєш ти, що я — лиш сон? — запитала вона знову.

— Забуваю.

— Це значить, що я снюся тобі добре.

— Снися мені ще… грай мені ще… — шепнув я.

— Іди за мною, а я виведу тебе з підземелля, аби віддячитись за те, що ти мене визволив із труни.

— Чи підеш ти зі мною до моєї вітчизни? Бо як тільки ти виведеш мене з підземелля, я негайно вирушу до Багдада.