Слава ЗСУ!

— Я тобі снитимусь і в Багдаді, але зникну тобі з очей, як тільки ми виберемося на поверхню землі. Ти повинен однаково кохати мої появи і зникнення.

— Скажи мені, як тебе звуть, аби я міг прикликати тебе уві сні, коли того забажаю.

— Мене звуть Ургела.

Я кілька разів повторив її ім’я, щоб запам’ятати, вона ж, граючи, вела мене підземними коридорами. Струни під дотиком її тонких пальців спалахували тисячами розмаїтих світлячків. Ми посувалися вперед то в червоному, то в зеленому, то в блакитному освітленні, аж нарешті затрималися в місці, де я побачив камінні сходи, що вели до отвору, крізь який проникало сонячне світло. Під дією сонячних променів постать Ургели зблідла, а звуки її лютні зробилися приглушені й наче далекі. Я піднявся сходами нагору. Ургела йшла за мною. Незабаром я вийшов через отвір на поверхню землі і радісно став на сонці, бо якраз був полудень.

Я озирнувся назад. Ургела стояла переді мною ледь помітна, ледь окреслена на тлі блакитного повітря. Звуки її лютні були вже такі далекі, що я не міг їх почути.

Я простяг до неї руки, але Ургела зникла.

Я знаходився на пустинному й незаселеному березі острова, далеко від держави царя Павича. Оскільки недалечко від берега якраз плив корабель, я одразу почав криками кликати його до себе. Незабаром корабель наблизився до берега. Я тут же вбіг на борт і з радістю довідався, що корабель той пливе до Басри. Ми пливли тридцять днів і тридцять ночей, і усі тридцять ночей мені снилася Ургела і грала мені уві сні на своїй золотій лютні. Капітан і матроси дивувалися і не могли зрозуміти, яким чином корабель по ночах наповнюється чудесними звуками невловимих пісень. Ургела грала з таким запалом і так голосно, що звуки з мого сну переходили у світ поза мною і наповнювали весь корабель, який мелодійно колихався під їх чарівною силою.

Через тридцять днів і ночей корабель прибув у порт Басри.

Я негайно вирушив з Басри до Багдада.

ПРИГОДА П’ЯТА

Духмяний сонячний ранок яснішав у чистому небі, коли я мчав верхи вулицями Багдада, поспішаючи до свого палацу.

Мене здивував незвичайний рух і крики, які посилювались і наростали у міру того, як я наближався до площі, що знаходилась неподалік мого рідного гнізда. В’їхавши на площу, я пережив безмежне здивування. Величезний натовп людей галасливо і збуджено юрмився навколо якогось предмета, якого я не міг бачити. Я чув дивні вигуки й горлання, які наповнювали повітря диким безладом.

— Божевільний, божевільний! — кричали одні.

— Шаленець, шаленець! — волали інші.

— Скажений, скажений! — верещали ще інші.

— Несповна розуму, несповна розуму! — бурчали досить голосно ті, які стояли недалеко від мене.

Співставляючи ті вигуки й горлання, я без особливого труду дійшов висновку, що — незалежно від певної різниці у поглядах на ступінь шаленства — усі згідно й одностайно визнають за кимось певний брак, нестачу й звихнення розуму.

Я затримав коня і, звернувшись до першого ближчого свідка незнаного мені лиха, запитав, що сталося.

— Сталося щось, чого ніхто не розуміє! — відповів той. — Я надто далеко від місця випадку, аби міг розповісти тобі, що там діється зараз.

— А де ж це місце випадку?

— Там, у центрі площі, де найбільша тиснява й галас. Саме там стоїть отой дивний чоловік, якого ніхто не може зрозуміти. Май, однак, терпіння, і дізнаєшся про деталі цікавіші, аніж ті, які я наразі міг тобі сповістити. Ті, які стоять майже впритул до того чоловіка, передають новини сусідам, сусіди — дальшим рядам, аж нарешті новини, переходячи з вуст у вуста, дійдуть і до нас, які займають останні місця.

Саме в цю мить я побачив, як новина з місця випадку, ідучи з вуст у вуста, наближалася швидко до мого сусіда, який тут же обернувся до мене, щоб і мені сповістити її в свою чергу.

— Тікають, все ще тікають! — вигукнув нарешті він мені в саме вухо.

— Хто тікає і від кого? — запитав я.

— Ще не знаємо — хто, ані не знаємо — від кого. Знаємо лише, що тікають. Це все, що з тієї новини дійшло до нас, які займають останні місця. Тікають! Розумієш? Тікають! Але май терпіння і дізнаєшся про інші, цікавіші деталі.

Якась нова звістка, з якою, видно, не можна було зволікати, ішла якраз із вуст до вуст.

— Що там чути нового? — запитав я сусіда, який уже отримав нову звістку.

— Усе ще тікають! — вереснув сусід. — Мене вже перестала дивувати та обставина, що тікають, але я дивуюся, що усе ще! Розумієш? Усе ще!