Слава ЗСУ!

— Чи досі невідомо, хто й від кого?

— Яка різниця, хто й від кого! — вигукнув сусід. — Досить того, що усе ще!

У цю мить до вух мого сусіда дійшла нова звістка.

— Їх є тисяча! — ревнув він несподівано, передаючи мені нову звістку. — Не більше, не менше, а тисяча!

— Що означає це число?

— Дякуй Богові, що ти знаєш число, і не допитуйся про предмети, ним позначені, — відповів сусід. — Задовольнися тією звісткою, що предметів, позначених цим числом, є аж тисяча! Розумієш?

— Просто власним вухам не хочу вірити, що того чи, може, іншого є аж тисяча!

Незабаром сусід мій отримав нову звістку, якою тут же поділився зі мною.

— Дівчат! — ревнув. — Тисяча дівчат! Розумієш?

Ці слова породили у мене певні обґрунтовані побоювання. Я аж здригнувся від думки, що героєм незнаного мені докладно випадку є дядько Тарабук разом із тисячею своїх дівчат.

Оскільки мене лише дратували уривчасті й надто неконкретні звістки, які доходили до представників останніх місць, і оскільки наростаючий крик і ґвалт натовпу свідчив про якийсь надто жалісний стан згаданого героя, я вирішив продертися силою через натовп аж до самого «місця випадку», аби в даному разі прийти на допомогу моєму дядькові.

Я стиснув коня острогами і, торуючи собі дорогу кінськими грудьми, дістався на середину площі. Передчуття не обманули мене! У самому центрі площі, з чуприною, розвіяною на чотири сторони світу, з обличчям болісно зморщеним і місцями зблідлим, з руками, що виглядали як два оскаженілі помела й були зведені до найдальших небесних просторів, стояв, а радше стовбичив, а радше стирчав мученицьки дядько Тарабук, як пам’ятник скорботі, а радше — як непомірно перебільшене у своїх муках городнє опудало! Очі витріщив просто перед собою — в далечінь, в безкінечність, у безкрай! Рота роззявив так широко, що часом той справляв враження заїжджої брами, а часом — навпаки — враження якоїсь зовсім самотньої, зайвої і неймовірних розмірів літери О, так наче ця літера була головною, а й навіть єдиною літерою алфавіту! З середини цієї літери, а радше з відкритого рота дядька Тарабука вилітали звуки, подібні до тих, які видають із себе глухонімі, коли хочуть поділитися з кимось якоюсь страшною звісткою, котра вимагає незвиклого поспіху. На додаток я помітив, що червоношкірий ніс дядька Тарабука конвульсійно здригався, немов нажаханий виразом решти обличчя, з яким його так тісно пов’язували кровні узи!

Я зіскочив з коня і схопив дядька за одну з простягнутих до неба рук.

— Що сталося? — гукнув я щосили. — Швидше кажи, що сталося?

Ті самі, що й до цього, звуки безладно й гуртом виривалися з горла нещасного дядька. Набіглі кров’ю яблука його очей звернулися до мене, але не пізнали моєї особи.

Я роззирнувся навкруг, щоб на власні очі побачити, якого роду лихо сталося з моїм дядьком.

На площі, яка була місцем таємничого випадку, перехрещувалися чотири вулиці, що розходились на чотири сторони світу. На кінцях тих вулиць я побачив кількох дівчат і одразу пізнав у них довірених осіб натхнення мого дядька. Біля кожної дівчини стояв юнак і кінь. У ту мить, коли я це побачив, юнаки якраз скочили на коней і, схопивши в оберемок кожен свою дівчину, помчали щодуху на чотири сторони світу: одні — на північ, другі — на південь, інші — на схід, а ще інші — на захід.

Безумні очі дядька Тарабука рвалися слідом за втікачами. Його руки простягалися тепер по черзі у бік усіх чотирьох вулиць.

— Хапайте їх! Хапайте! — заволав він з нелюдським розпачем. — Це твори мої! Мої твори!

— Божевільний, божевільний! — знов загукали в натовпі. — Шаленець! Скажений! Про які він твори править?

— Твори мої, твори! — ревів дядько Тарабук. — Тисяча їх було, і усі втекли! Втекли й понесли із собою увесь скарб моєї душі! Знайшли собі якихось підозрілих шмаркачів, шибеників, капосників — і втекли з ними на схід і на захід, на північ і на південь!

Я знову кинув оком на чотири вулиці, що виходили з площі, і зі смутком ствердив, що рештки відомої «тисячі» тікали щодуху згаданими вулицями, зникаючи з очей на поворотах.

Дядько Тарабук знерухомів, застиг, тимчасово втратив відчуття, розум і волю. Я узяв його під руку і скерував його кроки до палацу. Він ішов слухняно й несвідомо, хоча і з помітними зусиллями. Натовп роззяв супроводив нас аж до самого дому.

Коли я увійшов з дядьком у кімнату, він вишептав цілковито зламаним голосом:

— Хто б ти не був, злий дух чи приятель, посади мене в крісло, бо я страшенно стомлений, а не маю сили волі, наказ якої міг би допровадити мене до сидячої позиції.