Слава ЗСУ!

Я посадив дядька в крісло і став поруч.

— Дядечку, — сказав я, — опам’ятайся і заспокойся. Хіба ти не пізнаєш мене? Це ж я, твій племінник Синдбад!

— Вірю тобі на слово, — відказав дядько, — хоча у сто разів більше хочу власними очима справдити ідентичність твоєї особи.

І дядько звів на мене очі, які до цього були нерухомі й нічого не бачили.

— Я пізнаю тебе, — шепнув він голосом слабким і хворим. — Я пізнаю тебе, мій дорогий Синдбаде. Ти вертаєшся якраз тоді, коли я, навчений гірким досвідом, можу дати тобі добрі та цінні на майбутнє поради. Стійкішим є пергамент, стійкішим є папір, ніж пам’ять дівчини-шелихвістки. Якщо ти колись писатимеш вірші, записуй їх на пергаменті чи на папері, кресли їх хоч великим, хоч малим пальцем на піску, але ніколи не закарбовуй їх у дівочій пам’яті! Тисячі дівчат довірив я свої твори, і жодна з цієї тисячі не дотримала щодня наново повторюваної обітниці! Останнім часом я сплодив стільки віршів, що на кожну дівчину припало дев’ятсот дев’яносто дев’ять чудесно римованих витворів. Чи ж можна було молоду й свіжу дівочу пам’ять обтяжити прекраснішим і вдячнішим тягарем? А однак спіткала мене невдячність, яка о помсту волає до неба! Щоправда, я помітив, що від якогось часу усі вони дещо зблідли й змарніли. Але зовсім не помітив, що всі вони снували проти мене змову, страшну й злочинну! Справді, не знаю — як, де і коли — усі заручилися з якимись шалапутами, вітрогонами, пройдисвітами і разом зі зграєю своїх наречених задумали спільну втечу. Сьогоднішній день і був якраз домовленим днем цієї втечі. Ледь розвиднилось — я почув у палаці якийсь шурхіт, шелестіння і наповнену смішками метушню. Але я був такий стомлений безсонною ніччю, що мені не хотілося вилазити з ліжка і з’ясовувати причину тих шурхотів і шелестінь. Я заплющив очі й запав у найсмачнішу ранкову дрімоту, яка, не входячи в межі обов’язкового сну, становить тим миліший, бо несподіваний сюрприз. Ніколи я ще так смачно, так глибоко і так самовіддано не дрімав. Ця дрімота, хоча й винятково покріплююча, тривала коротко, як і взагалі будь-яке щастя. Прокинувся я досить бадьорим і, пригадавши оті шурхоти й шелестіння, почав пильно прислухатися. В палаці, однак, стояла цього разу тиша, така глибока й така непорушна, наче хтось його обезлюднив. Я тоді спішно одягнувся і пробіг усім палацом, аби викрити причини згаданих шурхотів і шелестінь. Зазирнув я і в кімнати, де жили дівчата. Кімнати були порожні. Недобре передчуття стиснуло мені серце, а в горлі я відчув щось на зразок непереносного клубка. Пройнятий у серці поганим передчуттям і мучачись незносним клубком у горлі, я вибіг з палацу. Вид натовпу, згромадженого на вулицях, підтвердив мої побоювання. Я бігав, і — наскільки пам’ятаю — притомність думки меншала в мені з кожним кроком. Зараз мені важко сказати, з яким великим запасом притомності, що швидко меншав, дістався я нарешті до площі. Там я надибав своїх дівчат. У мене немає слів, дорогий Синдбаде, аби описати тобі розпач, який охопив мене при виді того, як невірні дівчата разом зі своїми нареченими тікали верхи з моїх пройнятих жахом очей! Надаремно волав я, надаремно погрожував, надаремно соромив їх, нагадуючи дані мені ще вчора обітниці! Ніщо не допомагало! Ніщо їх не навернуло, не втримало від задуманої втечі!

Я мусив власними очима дивитися на те, як вони по черзі зникали на поворотах вулиць, позбавляючи мене раз і назавжди моїх творів, які, безперечно ж, викинуть зі своєї пам’яті, як тільки повиходять заміж за своїх капосників! Натовп узяв мене, мабуть, за божевільного і не підпускав до дівчат, гадаючи, що я збираюся їх повбивати у нападі якогось шалу чи безумства. Вони повтікали усі! Я безповоротно втратив свій кількарічний поетичний доробок! І ось я лишився сам — без тисячі дівчат і без дев’ятисот дев’яноста дев’яти тисяч моїх шедеврів!

Вимовивши це слово: «шедеврів», дядько Тарабук заломив руки і розплакався, як дитина. Я втішав його, як міг і як умів, але що ж значили слова потіхи порівняно із такою незаперечною і такою розпачливою реальністю? Дядько плакав доти, доки йому вже зовсім забракло сліз. Тоді він сам підтвердив свій внутрішній стан.

— Недавно на площі, — сумно сказав він, — мені забракло слів, аби висловити свій розпач. Тепер мені забракло сліз, аби виплакати свій розпач. Тож залишається мені одне: спати доти, доки не висплюсь і не знайду сил для нової праці.

Я сам власноручно поклав дядька спати. Він заснув таким камінним сном, що прокинувся аж другого дня увечері. Сон надзвичайно підбадьорив і навіть омолодив його. Цього разу він не виявляв жодного розумового розладу. Про недавнє лихо нагадувала хіба що одна єдина новонабута звичка, коли дядько надто часто вживав у розмові слово «тисяча», що, однак, не тільки не справляло поганого враження, але навіть кількісно підсилювало деякі згадувані дядьком предмети.