Слава ЗСУ!

Його пухкеньке обличчя мало аж три пухкенькі підборіддя, які він весь час погладжував не менш пухкенькою долонею. Задумливо й зосереджено ворушив він пухкенькими губами й поцмокував пухкеньким язиком так, наче оцінював смак щойно спожитих страв, аромат яких, густий, жирненький і ще теплий, щедро насичував і урізноманітнював повітря кімнати. Він навіть не глянув на мене, надто зайнятий розсмаковуванням своїх свіжих і духмяних піднебінних спогадів.

Кожен його рух і кожен вираз обличчя збуджував у мене такий нестерпний і такий нестримний апетит, що я не міг і на мить відірвати очей від отих рухів та виразів. Так ми й перебували в мовчанні добрих декілька хвилин.

Нарешті товстун зволив звернути увагу на мою присутність і, зовсім мені не здивувавшись, сказав масним і смаковитим голосом, ніби й ненароком:

— О, мені дуже приємно побачити зненацька у своєму палаці гостя, певною мірою непрошеного.

— Я мандрівник, який заблукав серед скель цього острова, — відповів я, прислухаючись до його неустанного цмокання язиком. — Гадаю, що на всій земній кулі немає людини голоднішої за мене, яка б одночасно вдихала ніздрями стільки смачних і чудових запахів.

— Як то! — вигукнув товстун, дуже розхвилювавшись. — Ти голодний, і ніхто тебе й досі не нагодував! Бійся Бога, чоловіче марудний, чому ж ти раніше до мене не прийшов? Був би собі з’їв свіжий і запашний обід, а зараз, на жаль, змушений будеш задовольнитися підігрітими рештками. Я наперед прошу за це вибачення, але бачить Бог, не моя в цьому вина! Як ти міг так спізнитися на обід? Ти зробив мені, чоловіче недобрий, велику кривду і ще більшу прикрість. Кажи ж мені швидше, чоловіче впертий, чи достатній маєш апетит, бо в разі недостатнього апетиту я дам тобі настоянки на гірких травках, які негайно той апетит пробудять.

— Зовсім не треба мені тих травок! — закричав я нетерпляче. — У мене справжній вовчий апетит, і кожна хвилина зволікання завдає мені нестерпних мук!

— Терпіння, терпіння, запальний чоловіче! — сказав товстун, лагідно усміхаючись. — Спочатку мусимо сісти до цього столу, який стоїть майже посеред кімнати.

Я сів на вказаний стілець.

— Значить, ти говориш, що апетит маєш достатній? — знову запитав товстун, сідаючи навпроти й потираючи свої пухкенькі долоні.

— Достатній, цілком достатній! — гукнув я щосили. — Нічого мені не бракує, крім їжі! Кожна хвилина зволікання викликає у мене нелюдську слабість!

— Терпіння, терпіння, чоловіче нетерплячий! — знову сказав товстун, добродушно погладжуючи своє потрійне підборіддя. — Ми ж повинні спершу обдумати склад і послідовність страв. Я хотів би знати, що ти хочеш з’їсти спочатку, а що потім? Але передовсім я покличу слугу, щоб нам чимшвидше накрив до столу.

Говорячи це, він плеснув у долоні, так ніби на слугу, а хоча ніхто на те плескання не прийшов, він повернув до дверей своє пухкеньке обличчя з таким виразом, наче у дверях саме з’явився викликаний слуга.

— Дорогий мій Калебасе, — сказав він до уявного слуги в дверях, — накрий чимшвидше до столу, бо маємо гостя, якого я прагну пригостити найкращим обідом, тим більше, що йому нічого не бракує, крім їжі.

У першу мить мені здалося, що цей добродушний на вигляд товстун — божевільний, але одразу ж спало мені на думку, що він просто любитель жартів, і я вирішив — щоб на майбутнє завоювати його прихильність і гостинність — потакати цим жартам і разом з ним удавати, що цілком вірю в реальність уявних предметів.

— Дуже мені сподобався на вигляд отой Калебас, — сказав я поважно. — Він мені дуже нагадує одного старого й бувалого моряка, якого я зустрів на кораблі під час моєї останньої подорожі.

— Це старий і вірний слуга, — відповів так само поважно товстун. — Я ціную його і люблю за квапливість, з якою він виконує кожне доручення. Чи не помічаєш, як швидко він накриває на стіл?

— Я в захопленні від твоєї спритності й услужності, поштивий Калебасе, — сказав я, звертаючись до неіснуючого слуги, і, зробивши негайно рукою в повітрі такий рух, яким звичайно дають на чай, додав голосом скромним і привітним: — Маєш, мій любий, тисячу дукатів, щоб зігрітися. Це дрібничка, але все ж тобі придасться.

— Не псуй мені слуг надмірною щедрістю, — крадькома шепнув товстун, нахиляючись до мене і погрожуючи мені під носом пальцем.

— Стіл вже накритий! — вигукнув я, вдаючи безмежну радість. — Тепер можемо сміливо вимагати найвишуканіших страв! Чи не так?

— Від чого почнемо? — запитав товстун, примруживши очі та вдаючи глибоку задуму. — Гадаю, що найкраще було б почати від якоїсь невинної закуски на зразок сардинок в олії, які, ублаживши злегка піднебіння, не відібрали б апетиту для наступних страв.